— Відчини! — гукнула Мюмля під кухонними дверима. — Я хочу погрітися у твоїй кухні!
Уперше хтось назвав кухню «її кухнею», тож Чепуруля негайно відчинила двері.
— Можеш посидіти на моєму ліжку, — запропонувала вона. — Лишень не зімни покривала.
Мюмля примостилася на ліжку, що стояло між кухонною плитою та мийкою, а Чепуруля взялася за приготування хлібного пудингу для завтрашнього сніданку. Вона знайшла пакетик хлібних обрізків, які Мумі-мама колись давно відклала, щоб погодувати птахів. У кухні було тепло, в плиті потріскував вогонь, кидаючи хитливі тіні на стелю.
— Зараз майже так, як колись, — промурмотіла Мюмля сама до себе.
— Маєш на увазі, як у часи Мумі-мами? — необережно бовкнула Чепуруля.
— Та ні! Я маю на увазі кухонну плиту…
Чепуруля й далі заходилася коло хлібного пудингу, ходила туди й сюди кухнею, постукуючи підборами. Але думки раптом тривожно стрепенулися.
— А як було в часи Мумі-мами? — нарешті озвалася вона.
— Готуючи їсти, Мама завжди насвистувала собі під ніс, — відповіла Мюмля. — Усе було трохи абияк… Не вмію пояснити, але якось інакше… Інколи вони брали з собою перекуску і кудись мандрували, іноді й зовсім не їли…
Мюмля поклала лапку на голову, налаштувавшись заснути.
— Хто-хто, а я знаю Мумі-маму набагато ліпше, ніж ти, — буркнула Чепуруля.
Вона змастила олією форму для випікання, хлюпнула туди рештки вчорашньої юшки, непомітно поклала кілька переварених картоплин. Хвилювання переповнювало її, зрештою вона не витримала, підскочила до сонної Мюмлі і закричала:
— Ти б не спала так безтурботно, якби знала те, що знаю я!
Мюмля прокинулася і безтямно витріщилася на Непу рулю.
— Ти нічого не знаєш! — з притиском прошепотіла Чепуруля. — Ти не знаєш, що трапилося у цій Долині! Жахливі істоти вирвалися на волю з одежної шафи й розповзлися по всіх усюдах!
Мюмля сіла на ліжку.
— Тому ти обгорнула черевички липучками для мух? — запитала вона, позіхнула, потерла носа і вже на порозі сказала: — Заспокойся! Немає тут нікого страшнішого за нас самих…
— Вона гнівається? — запитав Мюмлю у вітальні Дядько-панько.
— Вона боїться, — відповіла Мюмля, піднімаючись сходами на другий поверх. — Вона боїться того, що сидить в одежній шафі.
Надворі зовсім стемніло. Усі мешканці будинку звикли лягати спати, коли спадала темрява, і спали дедалі довше, що довшою і темнішою ставала ніч.
Мудрик Лавка тінню прослизнув до кімнати й стиха побажав «на добраніч», Гемуль відвернувся мордою до стіни. Він вирішив вивершити дерев’яний дім для Мумі-тата куполом. Купол можна було би помалювати в зелений колір і, можливо, навіть прикрасити золотими зірочками. Мумі-мама завжди мала у своєму комоді золоту фарбу, а пляшечку бронзової фарби він бачив у дровітні.
Коли усі поснули, Дядько-панько зі свічкою у лапах піднявся сходами до мансарди. Він спинився перед великою одежною шафою й прошепотів:
— Ти там? Я знаю, що ти там…
Дуже обережно він відчинив шафу, двері з дзеркалом на внутрішньому боці відхилилися.
Маленьке полум’я свічки ледь освітлювало темний коридорчик, однак Дядько-панько добре бачив перед собою пращура. Він був без окулярів, у капелюсі, з костуром у лапі, у надто довгій нічній сорочці та гамашах і скидався на примару. Дядько-панько ступив крок до дзеркала, пращур зробив те ж саме.
— Ага, то ти вже перебрався з печі сюди? — запитав Дядько-панько. — Скільки тобі років? Ти ще обходишся без окулярів?
Він був дуже збуджений і гупав костуром по підлозі, щоб надати значущості своїм словам. Пращур теж гупав костуром, але вперто мовчав.
— Він глухий! — мовив Дядько-панько сам до себе. — Старий глухий пень! Та в кожному разі приємно зустріти когось, хто знає, що таке старість.
Він довго стояв, дивлячись на пращура, врешті підняв капелюха і вклонився. Пращур також підняв капелюха і вклонився. Вони розійшлися з відчуттям взаємної поваги.
15
Дні ставали коротшими й холоднішими. Дощило не часто. Інколи посеред дня сонце визирало з-поза хмар і на коротку мить осявало Долину, тоді голі стовбури дерев кидали на землю темні тіні. Вранці і ввечері усе навколо огортав півприсмерк, а потім насувалася темрява. Ніхто більше не бачив заходу сонця, лише жовтий пруг небокраю та гострі обриси навколишніх гір. Здавалося, ніби вони живуть на дні криниці.
Гемуль та мудрик будували дерев’яний будиночок для Мумі-тата. Дядько-панько ловив приблизно по дві рибини щодня, а Непу руля почала насвистувати за роботою.