— Я так не думаю, — спокійно заперечив Нюхмумрик. — Може, їм треба трохи побути самим, — він налив з термоса у два горнятка чаю. — Візьми собі цукру. А Мумі-тролі колись обов’язково повернуться додому…
— Колись! — аж скрикнув мудрик Лавка. — Хай повертається негайно, мені потрібна тільки вона!
Нюхмумрик пересмикнув плечима. Намастивши маслом дві канапки, він сказав:
— Цікаво, а хто потрібний Мамі…
Мудрик більше нічого не сказав. Коли він уже йшов геть, Нюхмумрик гукнув йому навздогін:
— Будь обережний, не випускай з-під контролю свою уяву!
З намету знову долинули звуки губної гармонії. На кухонних сходах біля відра зі сміттям стояла Чепуруля, прислухаючись до ночі. Мудрик обійшов її десятою дорогою й непомітно прокрався у будинок.
16
Наступного дня Нюхмумрика запросили на недільний обід. Ось уже й друга година минула, потім ще п’ятнадцять хвилин, а гонг усе не лунав. О пів на третю Нюхмумрик запхав у капелюха нове перо і рушив до будинку, з’ясувати, у чому ж річ. Кухонний стіл стояв надворі перед сходами ґанку, Гемуль з мудриком виносили з дому стільці.
— Це пікнік, — понуро пояснив Дядько-панько. — Вона каже, що нині ми робитимемо усе, що нам заманеться.
Вийшла Чепуруля з обідом — вівсяною юшкою. Легкий холодний вітерець пронизував Долину, вкриваючи юшку кожушком.
— Навіщо обідати надворі? — нарікав Дядько-панько, тицяючи пальцем у кожушок на своїй тарілці.
— Кожушок також слід з’їсти, — суворо мовила Чепуруля.
— Чому б не обідати в кухні, — не вгавав Дядько-панько.
— Іноді треба робити перше-ліпше, що спадає на думку, — нетерпляче пояснила Чепуруля. — Можна взяти з собою перекуску на прогулянку або й зовсім нічого не їсти. Це ж так цікаво!
Обідній стіл стояв нерівно, тож Гемуль тримав тарілку про всяк випадок у лапах.
— Дещо мене непокоїть, — сказав він. — Купол ніяк не вдається. Хоч мудрик випилював дошки за моїми кресленнями, вони не допасовуються і край! А якщо їх перекроїти наново, вони стають коротшими й висипаються. Розумієте, про що я кажу?
— Чому б не зробити звичайний дах? — здивувався Нюхмумрик.
— Він теж обвалиться… — вперто стояв на своєму Гемуль.
— Ненавиджу кожух на вівсяній юшці! — знов урвав розмову Дядько-панько.
— Є ще інша можливість, — вів далі Гемуль. — Зовсім обійтися без даху! Я довго думав… А може, Мумі-татові сподобається дивитись на зорі, га? Як гадаєте?
— Це ти так вважаєш! — зненацька зірвався на крик мудрик Лавка. — Звідки тобі знати, що подобається, а що ні Мумі-татові!
Усі перестали їсти, витріщившись на мудрика.
Мудрик Лавка репетував, вчепившись лапками в скатертину:
— Ти робиш тільки те, що тобі до вподоби! Навіщо братися за те, що тобі не під силу!
— Погляньте-но лише! — здивовано сказала Мюмля. — Наш мудрик шкірить зубки!
Мудрик Лавка встав так рвучко, що перевернув стільця, і заховався під столом.
— І це на таке здатний наш любий чемний мудрик? — холодно мовила Чепуруля.
— Послухай, Чепуруле, — серйозно сказала Мюмля. — Я не думаю, що можна стати Мумі-мамою, накривши обід надворі.
Чепуруля образилася ледь не до сліз.
— Тільки й чую, Мумі-мама — це, Мумі-мама — інше! Чим вони такі надзвичайні, ті Мумі-тролі? Нечупарна родинонька, яка навіть у хаті поприбирати не може, хоча це її обов’язок! Хоч би якогось маленького листа залишили… Вони ж знали… вони ж знали… — Чепуруля безпомічно замовкла.
— Лист! — раптом скрикнув Дядько-панько. — Десь я знайшов листа і кудись його заховав…
— Куди? Де ти його заховав? — стрепенувся Нюхмумрик.
Тепер уже всі повставали з-за столу.
— Десь… — пробурмотів Дядько-панько. — Піду трохи порибалю. Не подобається мені цей пікнік! Нітрохи не весело!
— Подумай гарненько, — попросив його Гемуль. — Спробуй пригадати, куди ти його поклав! Ми тобі допоможемо! Де ти бачив листа востаннє? Куди б ти його заховав, якби знайшов ось зараз?
— Я у відпустці, — вперся Дядько-панько. — І забуватиму все, що мені захочеться… Забувати — це так чудово! Я хочу забути все, крім кількох маленьких і приємних справ, які мають для мене значення. А тепер я піду поспілкуюся зі своїм другом пращуром. Хто-хто, а він знає. Ви тільки здогадуєтеся, а ми усе знаємо.
Пращур був таким, як завжди, лише мав пов’язану на шиї серветку.
— Здоров був! — привітався Дядько-панько. — Я дуже засмучений. Знаєш, що вони мені зробили? — він на хвильку замовк. Пращур у дзеркалі похитував головою й притупував лапками. — Так, твоя правда, вони зіпсували мені відпочинок. Я так пишався, що вдалося усе позабувати, — і раптом мене змушують про щось згадати! У мене болить живіт! Я такий сердитий, аж живіт розболівся!