Уперше за весь час Дядько-панько згадав про свої ліки, але він не пам’ятав, куди їх подів.
— Його ліки були у кошику, сказав Гемуль. — Він казав, що вони у кошику. Але самого кошика у вітальні не видно.
— Може, він забув його десь у садку? — озвалася Мюмля.
Чепуруля ніяк не могла вгомонитися.
— Він каже, що ми в усьому винні! У чому моя вина? Що пригостила його теплим морсом з чорної порічки? Але ж йому посмакувало! — Чепуруля скоса глянула на Мюмлю й додала: — Я знаю, що Мумі-мама варить морс з чорної порічки як ліки від застуди. Я тільки зробила, як Мумі-мама…
— Заспокойтеся усі! — звелів Гемуль. — Тоді я зможу вам розказати, що слід робити. Отже, йдеться про пляшечки з ліками і коньяком, про листа та вісім пар окулярів… Ми поділимо Долину й будинок на окремі ділянки, і кожен з нас…
— Так-так-так, — радісно підхопила Чепуруля. Вона зазирнула до вітальні й стурбовано запитала: — Як ти почуваєшся?
— Зле, — відповів Дядько-панько. — А що в цьому дивного, якщо тебе змушують їсти кожух на юшці і не дають назабуватися досхочу!
Він лежав на канапі у вітальні, натягнувши на себе купу ковдр й насунувши на носа капелюха.
— Скільки ж тобі років? — обережно поцікавилася Чепуруля.
— Помирати ще не маю наміру! — немов відтяв Дядько-панько радісним голосом. — А тобі скільки?
Чепуруля зразу зніяковіла. В усьому будинку хряскали, відчиняючись і зачиняючись, двері; у садку галасували й тупотіли. Усі думали тільки про Дядька-панька.
«Кошик може бути, де завгодно», — думав він із деяким задоволенням. Біль у животі вгамувався і більше йому не дошкуляв.
До вітальні увійшла Мюмля й сіла на краєчок канапи.
— Послухай-но, Дядьку-паньку, — сказала вона. — Ти такий же здоровий, як і я, добре про це знаєш…
— Цілком можливо, — погодився Дядько-панько. — Але я не встану з ліжка, доки мені не влаштують забаву. Таку собі маленьку забаву на честь одужання старого дядька.
— Або велике свято для мюмль, які люблять потанцювати, — замислено додала Мюмля.
— Ще чого! — скрикнув Дядько-панько. — Пишний банкет для мене і пращура! Він не веселився сотні років, а тепер сам, як палець, сумує в одежній шафі.
— Якщо ти в це віриш, то повіриш в усе на світі, — усміхнулася Мюмля.
— Знайшов! — долинув знадвору голос Гему ля. Двері відчинилися, й вітальня враз наповнилася гамором. — Кошик стояв під ґанком! — сповістив Гемуль. — А коньяк на іншому березі ріки!
— Струмка, — виправив його Дядько-панько. — Спершу я вип’ю коньяку.
Чепуруля налила йому крапелинку. Усі уважно дивилися, як він п’є.
— Дати тобі по дрібці кожних ліків чи достатньо одних? — запитала Чепуруля.
— Нічого не треба, — відповів Дядько-панько, з зітханням відхиляючись на подушки. — Просто не кажіть нічого такого, про що я не люблю чути. А цілковито я зможу одужати тільки тоді, коли ви влаштуєте мені свято…
— Зніміть з нього черевики, — порадив Гемуль. — Лавко, зніми з нього черевики! Це перше, що треба зробити, коли болить живіт…
Мудрик розшнурував черевики Дядька-панька й зняв їх з лап. В одному з черевиків він знайшов зім’ятий клаптик білого паперу.
— Це ж лист! — скрикнув Нюхмумрик. Він обережно розгорнув папірець і прочитав:
«Ласкаво прошу не розпалювати вогонь у кахельній печі, бо там мешкає пращур. Мумі-мама».
17
Чепуруля уже нікому нічого не розповідала про те, що мешкало в одежній шафі. Вона намагалася заповнити свої думки дрібними буденними справами — простими і звичними. Але ночами їй вчувалися тихі, ледь чутні звуки, ніби хтось шкряботів за шпалерами або квапливо чеберяв лапками вздовж плінтусів на підлозі, а одного разу у стіні над її узголів’ям стукотіло так, ніби завівся жук-точильник.
З усіх денних справ їй найбільше подобалося скликати гонгом на обід мешканців будиночка. А ще, коли стемніє, виносити на поріг кухні відро зі сміттям. Нюхмумрик грав на гармонії майже щовечора, і Чепуруля вивчила всі його пісні, але насвистувала їх лише тоді, як була певна, що ніхто її чує.
Одного вечора Чепуруля сиділа на ліжку і намагалася придумати привід, щоб не спати.