— Ти спиш? — запитала Мюмля за дверима. Вона увійшла до кухні, не чекаючи відповіді. — Мені потрібна дощівка, щоб помити волосся…
— Хо-хо! Річкова вода нітрохи не гірша! — буркнула Чепуруля. — Вона в середньому відрі. А он там — джерельна. Але сполоснути голову можеш дощівкою, якщо це так важливо… Тільки ж не нахлюпай на підлогу!
— Бачу, ти вже знову стала сама собою, — констатувала Мюмля, ставлячи воду на вогонь. — Такою, правду кажучи, ти мені більше подобаєшся. На святі я розпущу волосся…
— Що за свято? — насторожилася Чепуруля.
— На честь одужання Дядька-панька, — пояснила Мюмля. — Хіба ти не знаєш, що завтра ми бенкетуватимемо в кухні?
— Он як! Це для мененовина! — Чепуруля була вражена. — Дуже добре, що ти мене попередила! Це саме те, що необхідно для істот, звіяних докупи вітрами, дощами та бурями, — влаштувати свято! А посеред свята згаснуть свічки. Коли ж їх знову запалять, на одного члена товариства стане менше…
Мюмля зацікавлено оглядала Чепурулю.
— Іноді ти буваєш така непередбачувана, — мовила вона. — Це ти добре придумала! А потім один за одним зникають усі, залишається тільки кіт, який сидить та вмивається на їхній могилі!
Чепуруля здригнулася.
— Вода вже, здається, загрілася, — сказала вона. — Та й немає тут ніякого кота…
— Його неважко роздобути, — усміхнулася Мюмля. — Досить трохи пофантазувати — гоп! І маєш кота! — Мюмля зняла з вогню каструлю з водою і відчинила двері ліктем. — На добраніч! Не забудь зробити гарну зачіску! Гемуль сказав, що ти прикрасиш кухню, бо маєш артистичну натуру.
Мюмля вийшла, зачинивши за собою двері ногою.
Серце Чепурулі несамовито гупало.
«Вона артистична натура! Гемуль сказав, що вона має артистичну натуру! Які чудові слова!» Чепуруля кілька разів повторила їх, насолоджуючись їхнім звучанням.
Коли в будинку все стихло, Чепуруля взяла гасову лампу й подалася на пошуки прикрас, що мали би зберігатися на верхній полиці шафи Мумі-мами. Картонна пачка з паперовими ліхтарями та стрічками стояла на своєму звичному місці — у правому кутку найвищої полиці. Ліхтарики лежали згромаджені купою й заляпані воском. Були там і великодні прикраси, старі листівки з трояндовими візерунками та побажаннями на дні народження: «Моєму любому Татусеві», «Вітаємо з днем народження дорогого Гемуля», «Цілуємо і обіймаємо дорогеньку крихітку Маленьку Мю», «Капарулі з найтеплішими побажаннями». Капарулю родина мумі-тролів любила, напевно, трохи менше, ніж решту.
А ось і паперові гірлянди. Чепуруля знесла увесь той скарб до кухні й розклала на столі. Потім вона розпустила волосся й накрутила його на папільйотки.
Пораючись, вона стиха насвистувала, чисто й без жодної фальшивої нотки, про що й сама не здогадувалася.
Мудрик Лавка чув розмови про свято. Гемуль назвав його вечіркою. Мудрик знав, що кожний мав прикластися до розважальної програми і підозрював, що під час вечірки треба бути балакучим та компанійським. А йому зовсім цього не хотілося. Мудрик Лавка прагнув усамітнення, щоб поміркувати, чому він так неймовірно розлютився за недільним обідом. Його налякало відкриття, що у ньому вживаються два різні мудрики: один звичний, а іншого він не знає, і той інший мудрик може повернутися будь-якої миті й осоромити його перед рештою мешканців. Після тієї неділі Гемуль сам, без будь-чиєї допомоги будував дерев’яний будиночок для Мумі-тата. Він більше не покрикував на мудрика, але обоє почувалися незручно.
«Чому я так розсердився на нього? — бідкався у душі мудрик Лавка. — Зовсім не було чого сердитися… Та й я раніше ніколи таким не був… На мене щось таке найшло й вихлюпнулося через верх, немов водоспад! А я ж насправді такий добрий…»
Добрий мудрик пішов до річки по воду, наповнив відро й поставив його перед входом до намету. У наметі сидів Нюхмумрик, вирізував з цурпалка ложку, а може, й зовсім нічого не робив; сидів собі, мовчав і знав про все на світі. Усе сказане Нюхмумриком видавалося дуже правильним і непогрішним, але потім, коли мудрик зоставався на самоті, він не міг збагнути, що ж Нюхмумрик мав на думці, а вернутися й перепитати якось не смів. Бо ж бувало й таке, що Нюхмумрик не відповідав на запитання; закусивши люльку, торочив щось про чай та погоду або неприємно й незрозуміло хмикав, і тоді мудрикові здавалося, що він ляпнув якусь несусвітну дурницю.
«Не розумію, чому ним усі так захоплюються! — дивувався мудрик. — Люлька додає йому, звісно, статечності… А може, його поважають за мовчазність та незалежну поведінку? Але ж я теж так поводжуся, тільки ніхто чомусь мною не захоплюється. Мабуть, тому, що я надто маленький».