Мудрик Лавка, поринувши у задуму, побрів униз садом аж до великого болота. «Не хочу мати друзів, які привітно поводяться, але насправді цілком байдужі до мене або ж люб’язні тільки з обов’язку. І таких, щоб мене боялися, теж не хочу. Я хочу мати друга, який би мене любив і леліяв, — я хочу мати маму!»
У цю пору, восени, болото було похмурим місцем, місцем, де можна заховатися, вичікуючи ліпших часів. Але мудрик знав, що Звірятка тут не було, подалося геть. Воно поскрипіло своїми новими зубками й пішло своєю дорогою. А це ж мудрик Лавка подарував Звіряткові нові зуби…
Дядько-панько сидів, дрімаючи, на містку через річку. Коли мудрик проходив поблизу, він прокинувся й гукнув:
— Буде свято! Велике свято на мою честь!
Мудрик Лавка спробував прошмигнути повз нього, але Дядько-панько перехопив його костуром.
— Ти повинен мене вислухати, — суворо звелів він. — Я сказав Гемулеві, що пращур мій найліпший друг, а він не бенкетував уже сотню літ! Отож його необхідно запросити на свято! У ролі почесного гостя! Гемуль щось там покивав головою, але я доводжу до відома усіх: без пращура святкувати нічого не буду! Зрозумів?!
— Так, звісно, зрозумів, — пробелькотів мудрик. Він не міг думати ні про кого іншого, окрім Звірятка.
Сонце скупо сіяло проміння на ґанок, там сиділа Мюмля й чесала своє волосся.
— Агов, любий мудричку! — гукнула вона. — Ти вже приготував програму на свято?
— Я ж нічого не вмію, — ухильно відповів мудрик Лавка.
— Ходи сюди, — покликала його Мюмля. — Тебе треба причесати…
Мудрик слухняно підійшов до Мюмлі, а вона заходилася вичісувати його кудлату чуприну.
— Якби ти чесав своє волосся хоча б десять хвилин на день, воно ніколи не стало б таким кудлатим, — присоромила малого Мюмля. — Воно гарно влягається, та й колір в нього приємний. Отож ти нічого не вмієш?.. Але сердитися вмієш! Але ж сам усе й зіпсував, коли сховався під столом.
Мудрик стояв непорушно, йому подобалося, щоб його причісували.
— Мюмле, — озвався він несміливо, — а куди б ти подалася, якби була великим лютим звіром?
— До страшного похмурого лісу, що починається за кухнею, — відразу знайшлася на відповідь Мюмля. — Вони ходили туди, коли бували не в гуморі…
— Ти маєш на увазі гостей будинку?
— Ні, родину Мумі-тролів. Вони завжди ховалися у тому лісі, коли сердилися чи їм ставало прикро на душі, й вони хотіли побути у тиші та спокої.
— Неправда! — скрикнув зненацька мудрик. — Вони ніколи не сердилися!
— Не крутися! — прикрикнула Мюмля. — Як я зможу тебе причесати, якщо ти весь час підстрибуєш? Мушу тобі сказати, що і Тато, і Мама, і Мумі-троль не раз набридали одне одному… Ходи сюди!
— Не піду! — спалахнув мудрик. — Мама ніколи такою не була, як ти кажеш! Вона добра і лагідна!
Він вискочив з вітальні й хряснув за собою дверима.
«Мюмля його просто дражнить… Вона не знає, якими бувають мами. Вона не знає, що мами ніколи не можуть сердитися!»
Чепуруля почепила останню гірлянду, блакитну, потім відступила крок назад, оглядаючи свою кухню. То була найбрудніша й найзадимленіша кухня, яку їй будь-коли доводилося бачити, зате вишукано декорована. Отже, нині вони повечеряють на ґанку підігрітою рибною юшкою трохи раніше, ніж зазвичай, а десь після сьомої вона подасть на стіл гарячі канапки з сиром та яблучним вином. Вино Чепуруля знайшла у Татовій шафі, а слоїк з обрізками сиру і написом «Для лісових мишей» — на верхній полиці комори.
Витонченими рухами лапок Чепуруля розклала серветки (але Нюхмумрикові, звісно, не поклала, бо він ними не користувався). Кожну серветку вона склала у формі лебедя. Чепуруля стиха насвистувала собі під ніс, на її чоло густо спадали цупкі кучері, було помітно, що вона підмалювала брови. Ніхто вже не шкрябався за шпалерами, ніхто не шелестів ніжками вздовж плінтусів, навіть жук-точильник перестав цокати у стіні. Зараз вона не мала на них часу, треба було обдумати власну програму вечірки. Вона замислила показити виставу театру-тіней під назвою «Повернення Родини Мумі-тролів». «То буде драматичне дійство, — розмірковувала Чепуруля. — їм сподобається». Вона зачинила вітальню, а потім, замкнувшись у кухні, розклала на столі шмат картону й заходилася малювати: дві великі фігурки, одна менша і ще одна — зовсім крихітна. Найменша фігурка сиділа на носі човна. Малюнок їй не зовсім вдався, але вона не мала ґумки-витирачки, щоб виправити недоліки. Але ж не це головне, а сама ідея! Закінчивши малюнок, Чепуруля вирізала його й міцно прибила цвяшками до держака мітли. Вона працювала швидко й зосереджено, увесь час насвистуючи, але то не були Нюхмумрикові мелодії, а її власні. Чепуруля свистіла, до речі, набагато ліпше, ніж малювала й майструвала.