Країна Мумі-тролів. Книга третя

Згодом, коли посутеніло, вона запалила гасову лампу. Сьогодні вогник каганця не навіював смутку, а сповнював радісним очікуванням, ледь освітлюючи стіну. Чепуруля підняла догори держак мітли з силуетами родини Мумі-тролів у човні, і їхні тіні з’явилися на шпалерах. Тепер треба було почепити ще простирадло, що правитиме за білий екран, по якому герої вистави попливуть у море…

— Відчини! — заволав під дверима вітальні Дядько-панько.

— Ще зарано, — сказала Чепуруля, прочинивши двері на маленьку шпаринку.

— Я у важливій справі, — зашепотів Дядько-панько. — Пращура також запрошено. Поклади запрошення йому до одежної шафи! А ось це постав на почесному місці, — з тими словами Дядько-панько простягнув їй мокрий букет, обгорнений листям та мохом.

Чепуруля, наморщивши носа, поглянула на зів’ялі рослинки.

— Жодних бактерій у моїй кухні не буде! — відрізала вона.

— Але ж це кленове листя! Я вимив його в струмку, — заперечив Дядько-панько.

— Бактерії люблять воду, — не поступалася Чепуруля. — До речі, ви випили свої ліки?

— Невже ти й справді думаєш, що на святі ще й ліки потрібні? — зневажливо пирхнув Дядько-панько. — А знаєш, що трапилося? Я знову погубив усі свої окуляри!

— Вітаю! — сухо проскрипіла Чепуруля. — Пропоную одразу віднести букет до одежної шафи. Так ввічливіше…

І вона, ледь грюкнувши, зачинила за собою двері.

18

І ось ліхтарики засвітилися — червоні, жовті, зелені. Вони м’яко віддзеркалювалися у чорних віконних шибках. До кухні почали заходити гості, статечно віталися одні з одними й сідали до столу. Тільки Гемуль не сідав, стояв позаду свого стільця.

— Ця вечірка присвячується родині Мумі-тролів, — урочисто проголосив він. — Я хочу розпочати її віршем, якого я написав задля цієї надзвичайної нагоди й присвятив Мумі-татові.

Гемуль вийняв папірця й почав голосно читати. Він був дуже зворушений.

Що є щастя? Це спокій вечірній без тіні журби.
Порадіти сердечному потиску лапи й, звичайно,
З очерету високого виплисти тихо, аби
Скласти морю безмежному шану.
Ну а що є життя? Це могутня стрімка течія,
Це ріка, у яку нам заказано двічі вступити.
Наче келих, по вінця наповнений ніжністю, я,
Та не знаю, що з нею робити.
Розмаїття життя і лякає, й п’янить мов вино.
О, як прагну я лапою міцно стиснути стерно!
Гемуль, Долина Мумі-тролів, грудень

Усі заплескали в долоні.

— «Скласти своє поважання», — мрійно повторив Дядько-панько. — Як гарно! Так говорили у часи мого дитинства.

— Хвилиночку уваги! — закликав усіх Гемуль. — Аплодувати слід не мені. Я б хотів, щоб ми півхвилиною мовчання віддали честь родині Мумі-тролів. Ми споживаємо їхню їжу чи, радше кажучи, рештки їхніх запасів, ми гуляємо під їхніми деревами, ми живемо у створеній ними атмосфері порозуміння, приязні та життєрадісності. Отже, хвилина мовчання!

— Ти казав — півхвилини, — пробурмотів стиха Дядько-панько і почав лічити секунди.

Усі встали з-за столу й піднесли угору свої келихи — то була урочиста мить.

— Двадцять чотири, двадцять п’ять, двадцять шість, — лічив Дядько-панько.

За день у нього трохи стомилися ноги. То мали б бути його секунди, бо ж це його свято, а зовсім не родини Мумі-тролів. У них же не боліли животи… А ще він був невдоволений спізненням пращура.

Доки гості хвилиною мовчання віддавали честь родині Мумі-тролів, десь з-під кухонних сходів долинуло дивне гупання. Здавалося, ніби хтось крався попри стіну будинку. Чепуруля кинула швидкий погляд на двері — засув на місці. Вона зустрілася поглядом з мудриком. Обоє задерли носики, мовчки принюхуючись.

— Будьмо! — вигукнув Гемуль. — За міцну дружбу!

Гості випили із келишків, найменших та найвитонченіших, які знайшлися у домі, на тонких ніжках, оздоблені на краях. Тепер можна було сідати до столу.

— А зараз, — вів далі вечір Гемуль, — програму продовжить найнепомітніший з нас. Хіба несправедливо, щоб останній з-поміж усіх виступив першим, як гадаєте? Прошу до слова мудрика Лавку!