— Чому це? — здивувався мудрик.
— Не знаю…
Нюхмумрик долив собі ще кави.
— Після дванадцятої здійметься вітер, — сповістив він.
— Ось так ти завжди! — аж підстрибнув мудрик. — Тебе питають, що робити і як жити далі, бо тут стає дедалі незатишніше, а ти, знай, торочиш своє про сніг чи вітер, чи про те, щоб тобі подали ще цукру…
— Ось ти й знову розсердився, — спантеличено зауважив Гемуль. — Чому ти сердишся з такими великими перервами?
— Не знаю, — знітився мудрик Лавка. — Я ж не злий від природи, щось таке раптом на мене найшло…
— Я подумав собі про човника, — пояснив Нюхмумрик. — Якщо після дванадцятої звіється вітер, ми з Гемулем могли би спробувати вийти в море.
— Човник протікає… — заперечив Гемуль.
— Ні, я його залатав. А в дровітні знайшов вітрило. Хочеш прогулятися? — запитав Нюхмумрик.
Мудрик Лавка поспішно опустив очі у своє горнятко, він відчув, що Гемуль злякався. Але Гемуль сказав:
— Це було би чудово!
Десь о пів на першу здійнявся вітер, хоч і не дуже сильний, та все ж він зірвав на хвилях білі баранці. Човник чекав наготові біля пристані. Нюхмумрик сів до вітрила, а Гемуля посадив на носі. Було дуже холодно, вони одягнули на себе увесь теплий одяг, який тільки змогли знайти у будинку. Ясне небо оторочувала вздовж горизонту темно-синя гряда зимових хмар. Нюхмумрик повернув до мису, човник нахилився і стрімко полетів уперед.
— О, яке величне море! — вигукнув Гемуль тремтячим голосом. Він зблід і не відводив наляканого погляду від поруччя з підвітряного боку, яке надто близько нахилилося до зеленої морської бурхаті за бортом.
«То ось що відчуваєш, пливучи під вітрилом, — думав Гемуль. — Увесь світ крутиться в очах, а ти зависаєш на самому краю безодні. Тобі холодно, ти соромишся власного страху і каєшся, що погодився на цю авантюру, але вже надто пізно. Хоч би Нюхмумрик не помітив, як мені страшно…»
Неподалік від мису човника підхопила довга тремка хвиля, породжена штормом десь далеко у морі. Нюхмумрик поплив проти вітру, часто зиґзаґами повертаючи човном.
Гемуля занудило. Нудота підкралася поволі і зрадливо, спершу він тільки раз у раз позіхав, судомно ковтав слину, та раптом на нього накотилася слабкість в усьому тілі, хвиля млості піднялася зі шлунка, і Гему— леві захотілося вмерти.
— А тепер ти берися за стерно, — звелів Нюхмумрик.
— Ні-ні-ні, — зашепотів Гемуль, відмахуючись обома лапами. Від цього руху нова хвиля млості збурила його шлунок, а нестерпне море немов перевернулося догори дном.
— Візьми стерно! — повторив Нюхмумрик. Він підвівся й пересів на середню лавку. Стерно безпорадно загойдалося без керманича, хтось мусив взяти його до лап, бо інакше ситуація могла стати загрозливою. Гемуль, перечіпаючись за лавки, посунув на корму й вхопився посинілими від холоду лапами за стерно. Вітрило шалено лопотіло на вітрі, здавалося, ще мить — і настане кінець світу! А Нюхмумрик спокійно сидів, відвернувшись убік горизонту.
Стерно смикалося у Гемулевих лапах, вітрило хляскало, до човна натікала вода, а Нюхмумрик навіть бровою не повів, вглядався у далечінь.
Гемулеві так було млосно, що він ні про що не міг думати і кермував, покладаючись хіба на інстинкт, та раптом суденце вирівнялося, вітрило наповнилося вітром, і човник рівно полетів уздовж узбережжя.
«Мене не нудить, — радісно подумав Гемуль. — Я міцно тримаю у лапах стерно, і мене вже не знудить!» Хвилі млості вляглися у шлунку. Він не зводив погляду з носа човна, який то здіймався угору, то опускався на хвилях, здіймався й опускався. «Хай човен пливе собі хоч на край світу, лиш би мене знову не замлоїло. Ліпше вже піти на дно, ніж виблювати!..» Гемуль не наважувався ворухнути жодним м’язом, змінити міміку чи про щось подумати. Він лише незмигно дивився на ніс човна, що то опускався, то задирався угору, а попутний вітер гнав вітрильника чимдалі у море.
Мудрик Лавка вимив посуд, застелив Гемулеве ліжко. Потім позбирав під кленом розламану підлогу хатинки і відніс дошки в дровітню. Навівши усюди лад, він сів до кухонного столу й, прислухаючись до завивання вітру, налаштувався чекати.
Нарешті з садка долинули голоси — вони повернулися! На сходах почулися кроки, до кухні увійшов Гемуль.
— Привіт! — сказав він.
— Привіт, привіт! — відгукнувся мудрик. — Сильний вітер на морі?
— Майже шторм… Гостро і свіжо було…
Зеленава блідість ще не зійшла з його рийки, Гемуль аж трусився від холоду. Він зняв черевики та шкарпетки і повісив їх сушитися над плитою. Мудрик налив йому кави. Обоє сиділи навпроти за кухонним столом і почувалися трохи незручно.