Доки друзі крокували до будинку, Нюхмумрик пройшов через усі стадії: від недовіри та здивування до захоплення. Він був неперевершений!
Мумі-троль та Нюхмурик піднялися сходами, обережно відчинили двері й увійшли до мансарди. Слоїк стояв на столі, однак Дракончика й слід пропав. Мумі-троль шукав під ліжком, під комодом, облазив усю кімнату, гукаючи:
— Любчику мій… маленька крихітко…
— Поглянь! — сказав Нюхмумрик. — Він сидить на фіранці.
Дракончик справді сидів на карнизі під самою стелею.
— Як він туди потрапив? — злякався Мумі-троль. — А якби упав… Сиди тихенько… Почекай… Помовч…
Він зірвав з ліжка постіль, розстелив її на підлозі під вікном, потім взяв старий сачок на метеликів гему ля й підсунув його Дракончикові під самий ніс.
— Гоп! — пошепки закомандував він. — Тась-тась— тась… А тепер помаленьку… обережно…
— Ти його налякаєш, — застеріг Нюхмумрик.
Дракончик роззявляв пащу й шипів. Він уп’явся зубками в сачок, задзижчав, немов крихітний двигунець. Раптом Дракончик злетів з карниза і затріпотів крильцями, кружляючи під стелею.
— Він літає, літає! — зарепетував Мумі-троль. — Мій Дракончик літає!
— Звичайно, літає, — нітрохи не здивувався Нюхмумрик. — Та не стрибай так! Заспокойся!
Дракончик завмер під стелею, крильця у нього шалено тріпотіли, мов у нічної нетлі. Зненацька він шугонув униз, вкусив Мумі-троля за вуха, аж той закричав від болю, підлетів угору й вмостився на плечі Нюхмумрика. Він підсунувся під саме його вухо й замуркотів, заплющивши очка.
— Ото малий шибеник! — вражено мовив Нюхмумрик. — А який гарячий! Що це він робить?
— Він тебе любить, — відказав Мумі-троль.
По обіді повернулася додому Хропся. Вона була на гостині у бабусі Маленької Мю і, звичайно, відразу довідалася, що Мумі-троль знайшов Дракончика.
Той сидів на столику біля Нюхмумрикового горнятка з кавою і облизував лапки. Дракончик покусав уже всіх членів родини, окрім Нюхмумрика, а коли сердився, пропалював дірку у чомусь.
— Який гарненький! — захоплено скрикнула Хропся. — Як його звати?
— Ніяк. Просто Дракончик, — буркнув Мумі-троль, обережно посуваючи лапку по скатертині, аж доки торкнувся позолоченої ніжки Дракончика. Дракончик рвонув угору, зашипів, видмухнувши клубок диму.
— Ой, яке чудо! — тішилася Хропся.
Дракончик знову підсів до Нюхмумрика, принюхуючись до його люльки. Там, де він сидів, з’явилася кругла коричнева дірка на скатертині.
— Цікаво, чи може він випалити дірку в клейонці, — озвалася Мумі-мама.
— Без сумніву! — встряла Маленька Мю. — Ось заждіть лишень! Підросте — і спалить увесь дім!
Вона потягнулася за шматочком торта, але тієї ж миті на неї, немов маленька золота фурія, налетів Дракончик й укусив за лапку.
— От чортяка! — скрикнула Мю, намагаючись хляснути бешкетника серветкою.
— Як будеш лаятися, не потрапиш до раю, — миттю встряла з повчаннями її сестра, Доня Мюмлі, однак Мумі-троль урвав суперечку, гаряче захищаючи свого знайду:
— Дракончик не винен! Він подумав, що ти хочеш з’їсти муху, яка сиділа на торті…
— Забирайся собі геть разом зі своїм драконом! — Маленька Мю розсердилася вже не на жарт. — Та й не твій це дракон, зрештою, а Нюхмумрика… Він тільки Нюхмумрика любить!
Враз запала тиша.
— Що оте маля патякає, — порушив мовчанку Нюхмумрик, підводячись. — Ще годинку чи дві, і Дракончик зрозуміє, хто його господар. Ану забирайся! Лети до свого господаря!
Однак Дракончик, перелетівши на плече Нюхмумрикові, учепився в нього усіма шістьма лапками й воркотів, як швейна машинка. Нюхмумрик згріб звірятко у жменю, запхав його під грілку кавника, а тоді відчинив скляні двері веранди й вийшов у сад.
— Він задихнеться, — обурився Мумі-троль, ледь піднявши грілку-накривку. Дракончик миттю вислизнув у шпарку, підлетів до вікна, сів на підвіконні. Поклавши лапки на віконну шибку, він не спускав очей з Нюхмумрика. За якийсь час він почав скавуліти, а його позолота потьмяніла аж до самого кінчика хвоста.
— Дракони, — раптом втрутився Мумі-тато, — зникли з загальної свідомості приблизно сімдесят років тому. Я вичитав про це в енциклопедичному словнику. Вид, який зник найпізніше, належав до так званої емоційної групи з високою здатністю до спалахування. Вони дуже вперті і ніколи не змінюють своїх намірів…
— Дякую за каву, — підвівся Мумі-троль. — Я йду до себе в кімнату.
— Любий синочку, а як бути з твоїм Дракончиком? Він залишиться на веранді? — поцікавилася Мумі-мама. — Чи, може, забереш його з собою?