Нюхмумрик добув з наплічника свою стару каструлю і наповнив її водою під водоспадом. Потім подався на пошуки хмизу попід віттям смерек. Ліс наскрізь промок від талих снігів та весняних дощів. Щоб знайти сухі галузки, треба було заповзати у найглухіші закутки. Нюхмумрик простягнув лапку. Тієї ж миті хтось скрикнув і кинувся напролом попід гіллям смерек — тоненький голосок незнайомої істоти ще довго було чутно у глибині лісу.
— Так-так, — мовив Нюхмумрик. — Під кожним кущиком уже рояться повзики та інші лісові створіння. Це помітно… Дивно лише, чому вони завжди такі збуджені. Що менші, то метушливіші.
Він витягнув з купи сухий пеньок та трохи хмизу і став спокійно розкладати ватру на закруті струмка. Вогонь зайнявся відразу, бо ж Нюхмумрикові не вперше доводилося готувати собі обід. Він ніколи ні для кого не готував обіду, хіба вже був змушений, а чужі обіди його не хвилювали. Усі чомусь мають звичку базікати з повним ротом. Ще подавай їм столи та стільці, а в найгіршому випадку — серветки.
Нюхмумрикові якось доводилося чути про гемуля, котрий переодягався до трапези, але то, напевно, вигадки.
Нюхмумрик з відсутнім виглядом їв свою пісну зупку, милуючись зеленою ковдрою моху попід берізками.
Мелодія увивалася десь зовсім поруч, досить ухопити її за хвіст. Але він не квапився — вона в облозі з усіх боків й нікуди від нього не подінеться. Спершу слід помити посуд, потім викурити люльку, а вже згодом, коли ватра перегорить на грань, коли у лісі почнуть перекликатися нічні звірі, настане час для пісні.
Споліскуючи каструлю у струмку, Нюхмумрик враз помітив крихітку. Маленька істота сиділа під коренем дерева на протилежному березі потічка і витріщалася на нього з-під стрепехатої гривки. Хоч в оченятах і зачаївся страх, звірятко з величезною цікавістю спостерігало за кожним його рухом.
Пара розгублених оченят під сколошканим чубом. Такі на вигляд ті істоти, до котрих усім байдуже.
Нюхмумрик вдавав, ніби не помічає Крихітки. Він загасив вогонь і нарізав трохи смерекового гілля, щоб було на чому сидіти. Дістав люльку, поволі розпалив. Видмухував у нічне небо вишукані хмаринки диму й чекав на свою весняну пісню. Але вона не приходила. Натомість Нюхмумрик відчував на собі погляд Крихітки, прискіпливий та сповнений захвату, аж його це почало дратувати.
Нюхмумрик склав докупи лапки і шикнув на звіреня.
Тоді Крихітка виповз з-під кореняки і дуже засоромлено мовив:
— Сподіваюся, я тебе не налякав? Я знаю, хто ти. Ти — Нюхмумрик.
З тими словами Крихітка ступив у воду і побрів через струмок. Для такої крихітки потічок був надто великий, а вода — холодна. Кілька разів звірятко втрачало рівновагу і падало, однак Нюхмумрик був у такому її поганому гуморі, що навіть лапою не поворухнув, щоб йому допомогти.
Урешті нещасна, тонка, мов нитка, істота, цокочучи зубами, видерлася на берег:
— Привіт! Я такий щасливий, що зустрів тебе!
— Привіт! — холодно привітався Нюхмурик.
— Можна мені погрітися біля твого вогню? — не вгавав Крихітка, уся його мокра мордочка променіла утіхою. — Хто б повірив, що я коли-небудь буду Тим, кому пощастить сидіти біля табірної ватри самого Нюхмумрика! Ніколи в житті цього не забуду!
Крихітка присунувся ближче, поклав лапку на наплічник і шанобливо прошепотів:
— Це тут лежить твоя гармонія? Ось тут, всередині?
— Так, — вкрай непривітно відбуркнув Нюхмумрик.
Його мелодія про самотність зникла, а добрий настрій розвіявся без сліду. Він гриз люльку і безтямно видивлявся на берези, навіть не помічаючи їх.
— Ти мені не заважатимеш, — невинно запевнив Крихітка. — Я маю на увазі, коли гратимеш. Ти собі навіть уявити не можеш, як я стужився за музикою. Я ніколи її не чув. Зате багато чув про тебе. їжак, Малюк і моя Мама розповідали… Малюк навіть якось бачив тебе! Так, ти й уявити не можеш… тут нечасто щось трапляється… а ми ж такі мрійники…
— Що ж, скажи хоча би, як тебе звуть? — запитав Нюхмумрик. Вечір все одно був уже безнадійно зіпсований, тож він подумав, що простіше підтримати розмову.
— Я такий маленький, що й імен^ не маю, — жваво відгукнувся Крихітка. — Подумати лишень, ніхто ніколи й не питав мене про ім’я. Та ось з’являєшся ти, про якого я стільки чув і якого страшенно мріяв побачити, і запитуєш, як мене звати. Як гадаєш… якщо можеш, звісно… чи не було б тобі надто важко придумати мені ім’я, щоб було моїм і нічиїм іншим? Просто ось зараз?