Мумі-троль сховався за кахельною піччю й заворожено спостерігав за тими лапками, які потупцяли на веранду. Нінні пила каву. Горнятко то піднімалося, то опускалося. Потім вона з’їла скибку хліба з повидлом. Самотнє горнятко поплило з веранди до кухні, там його помили й поставили до шафки. Нінні була дуже охайною дитиною.
Мумі-троль кулею вилетів у садок.
— Мамо, — зарепетував він. — У неї з’явилися лапки! Лапки уже видно!
«Цього я й сподівалася, — подумала Мумі-мама, сидячи на яблуні. — Бабуся добре знала свою справу. Добре, що я здогадалася підмішати домашні ліки до кави».
— Чудово! — зрадів Мумі-тато. — А буде ще ліпше, коли з’явиться її писочок. Мені стає якось прикро на душі, коли доводиться розмовляти з невидимкою, яка, до того ж, не відповідає.
— Тсс, — застережливо шикнула Мама. Лапки Нінні стояли в траві серед опалих яблук.
— Привіт, Нінні! — загукала Маленька Мю. — Ти спала, як порося! Коли вже покажеш свого носа? Вигляд у тебе, мабуть, жахливий, якщо вже ти мусила стати невидимкою!
— Цить! — зашипів Мумі-троль. — Вона може образитися.
Він підійшов до Нінні й запобігливо мовив:
— Не звертай уваги на Мю! Вона — неотесана мюмля! У нас тобі нічого не загрожує. І про тітку-страхопудку не думай! Сюди їй зась!..
Лапки Нінні вмить зблідли, їх стало ледь видно у траві.
— Любчику, ти справжній осел! — розсердилася Мама. Хіба так важко збагнути, що не варто дитині нагадувати про минуле. Зірви собі яблуко і не плескай язиком!
Усі заходилися збирати яблука. Поступово лапки Нінні знову набули виразних обрисів і видряпалися на дерево.
Був гарний осінній ранок, носики трохи мерзли в затінку, але на сонці здавалося, ніби надворі майже літо. Світ навколо волого мерехтів після нічного дощу і яскрів барвами. Коли усі яблука зірвали (чи струсили), Тато приніс найбільший яблучний прес, і вони заходилися готувати яблучне пюре.
Мумі-троль крутив корбою, Мама насипала яблука, а Тато відносив наповнені слоїки на веранду. Маленька Мю сиділа на верхівці яблуні і співала «Величну Оду Яблукам».
Раптом щось задзвеніло.
Посеред садової стежини лежала велика купка варення, настовбурчившись скляними скалками, а поряд — лапки Нінні, які швидко зблідли і зникли з очей.
— Ага, — сказала Мумі-мама. — Це саме той слоїк з варенням, який ми зазвичай даруємо джмелям. Хай тут і залишається. Бабуся завжди казала, що з урожаю, який виріс на землі, треба восени зробити землі подарунок.
Лапки Нінні знову стали видимими, а над ними — тоненькі ніжки. Поверх ніжок невиразно вимальовувався брунатний поділ сукенки.
— Я бачу її ніжки! — закричав Мумі-троль.
— Вітаю! — гукнула Маленька Мю, схилившись униз з гілки. — Усе йде до ліпшого! Але хіба Мара знає, чому ти носиш таку тютюново-коричневу сукню!
Мумі-мама кивнула сама до себе, з вдячністю думаючи про свою мудру бабусю та її надійні засоби для домашнього лікування.
Увесь день Нінні ходила за ними хвостиком. Усі звикли до теленькання дзвоника позад себе, і Нінні вже нікому не видавалася чудернацьким створінням.
Увечері про дитятко майже забули. Та коли всі полягали спати, Мумі-мама витягнула зі своєї скрині рожевий шаль і пошила з нього маленьку сукеночку. Потім віднесла її нагору до мансарди у східному крилі будинку — свічка там вже погасла — і обережно повісила її на стілець. З решти тканини вона зав’язала широкий бант на волосся.
Мама була страшенно задоволена. Ніби знову шила одяганки для ляльки. Найпотішніше було те, що ніхто не знав, яке волоссячко у ляльки — чорняве чи золотисте.
Наступного дня Нінні одягнула нову сукенку. Її вже було видно до самої шийки. Нінні зійшла вниз на ранкову каву, зробила реверанс і пропищала:
— Дуже дякую!
Родина так розгубилася й зніяковіла, що ніхто не знайшовся на слово. До того ж, ніхто не знав, куди слід дивитися, розмовляючи з Нінні. Звичайно, кожний намагався затримати погляд трохи вище дзвіночка, де мали би бути очка Нінні, проте погляд щоразу зісковзував нижче, чіпляючись за те, що було видиме. Але ж так поводитися неввічливо…
Тато відкашлявся.
— Приємно, що маленьку Нінні сьогодні ліпше видно, — почав він. — Що більше бачиш, то веселіше стає на серці…