— Її видно! Її видно! — загукав Мумі-троль. — Яка ж вона гарненька!
— Теж мені — гарненька! — обурився Тато, оглядаючи свого покусаного хвоста. — Це найдурніша, найбезтямніша, найневихованіша дитина, яку мені коли-небудь доводилося бачити — з головою чи без!
Він ліг на причал, намагаючись виловити ціпком свого капелюха. Але якось так сталося, що Тато послизнувся і полетів сторч головою у воду. Він одразу ж виринув, став ногами на дно, виставивши голову над водою. У вуха йому набралося намулу.
— Ой як смішно! — загукала Нінні. — Сміх та й годі! — вона сміялася так, аж мостини ходором ходили.
— Мабуть, вона ніколи в житті не сміялася! — спантеличено зауважила Вітрогонка. — Мені здається, дитятко так у вас змінилося, що переплюнуло навіть Маленьку Мю. Та головне, що вона знову стала видимою.
— Лише завдяки Бабусі! — мовила Мама.
Таємниця гатіфнатів
То було дуже давно, ще в ті часи, коли Тато Мумі-троля подався геть із дому, нікому нічого не пояснивши. Та він і сам не розумів, навіщо так вчинив.
Після його зникнення Мама казала, що останнім часом він був дивним, але, вочевидь, не дивнішим, ніж завжди. Такі пояснення зазвичай придумуються заднім числом, щоб знайти собі розраду, коли те, що трапилося, приголомшило чи засмутило.
Ніхто до пуття не знав, коли саме зник Тато.
Нюхмумрик наполягав, що Тато мав намір удвох із Гему лем ставити невід, а Гемуль стверджував, що Тато сидів собі, як завжди, на веранді, а потім раптом сказав, що йому гаряче і нудно і що треба полагодити причал. У кожному разі Тато не лагодив причалу, бо той так і залишився перекошеним. Човен теж стояв на своєму місці.
Він, без сумніву, вирушив у мандри пішки, а не морем. Тато міг піти у будь-якому напрямку. Куди б він не подався, усюди однаково далеко, тож не було сенсу вибиратися на його пошуки.
— Прийде, коли прийде, — сказала Мумі-мама. — Він так казав, ще коли ми познайомилися, і щоразу повертався. То й цього разу повернеться.
Ніхто не тривожився, і це було добре. Колись Тато з Мамою умовилися ніколи не тривожитися за іншого, вони давали собі необмежену свободу, бо довіряли одне одному.
Без зайвих хвилювань Мама взялася до нового плетива, тоді як Тато, одержимий якоюсь невиразною ідеєю, простував усе далі на захід.
Татові думки витали навколо мису, якого вони бачили під час однієї зі своїх прогулянок. Мис випинався просто в море, небо над ним пожовтіло, а надвечір здійнявся вітер. Тато ніколи раніше там не бував і не бачив, що ж знаходиться по інший бік мису. Родина квапилася додому чаювати. Завжди їм кортіло додому не тоді, коли треба! Але Тато вперто стояв на березі, вдивляючись у море. Тієї миті з-за мису виринула ціла кавалькада білих човнів з нап’ятими вітрилами і рушила у відкрите море.
— То гатіфнати! — випалив Гемуль, і тим все було сказано. Прозвучали його слова ледь зневажливо, але й насторожено водночас, з виразною недовірою. Вони не належали до їхнього кола, здавалися дещо небезпечними — інакшими, одним словом.
Мумі-тата враз охопила нездоланна туга і печаль. Тієї миті він збагнув, що нізащо не хоче пити чай на веранді. Ні цього вечора, ані будь-якого іншого…
То трапилося давно, але спогади не полишали його. І ось одного чудового надвечір’я Тато вирушив у дорогу.
Було спекотно, Тато брів навмання.
Він не наважувався ні про що думати чи прислухатися до своїх відчуттів. Просто йшов назустріч заходові сонця, примруживши очі з-під капелюха та насвистуючи якусь простеньку мелодію. Дорога вела то вгору, то вниз, повз нього мандрували дерева, зникаючи за спиною: що далі він йшов, то довшими ставали тіні.
Коли сонце занурилося у море, Мумі-тато вийшов на довгий кам’янистий пляж, де уривалися всі шляхи. Сюди ніхто не прагнув вибратися на прогулянку. Тато ніколи ще не бачив цього похмурого сірого узбережжя, що означало лише одне: тут, власне кажучи, закінчувався суходіл і починалося море.
Тато все ж зійшов до самої води і задивився на море. І звісно — хіба могло бути інакше? — уздовж берега поволі проплив маленький білий човник, якого підганяв вітерець.
— Це вони, — спокійно промовив Тато і замахав лапами.
У човні було лише три гатіфнати, такі ж білі, як сам човен і вітрило. Один сидів за стерном, а двоє інших — спиною до щогли. Утрьох вони незмигно вдивлялися у море; здавалося, ніби гатіфнати пересварилися між собою. Але Мумі-татові доводилося чути, що гатіфнати ніколи не сваряться, вони дуже мовчазні, і цікавить їх тільки рух уперед — що далі, то ліпше, аж до небокраю або до краю світу, що, очевидно, для них є одним і тим самим. Так принаймні стверджують. А ще кажуть, що гатіфнатам байдуже до всіх, окрім себе, вони мають здатність заряджатися електрикою під час грози і небезпечні для всіх, хто мешкає у вітальнях чи на верандах та щодня в один і той же час займається однаковими справами.