Лише одна думка, майнувши повз нього, псувала настрій. Однак вона була така маленька й незначна, що її можна було не брати до уваги.
Зрештою, Мумі-тато почав думати зовсім по— інакшому. Щораз рідше згадував він про минулі дні свого веселого строкатого життя, і про дні прийдешні думав також зрідка. Його думки ковзали, як човен гладкою поверхнею моря, без спогадів і мрій, немов сірі хвилі, яким навіть до небокраю не кортить докотитися.
Мумі-тато більше не намагався заводити розмови з гатіфнатами. Він, як і вони, незмигно вдивлявся у море, його очі, як і очі гатіфнатів, вицвіли, забарвлюючись лише перемінними кольорами неба. А коли попереду з’являлися нові острови, він навіть не ворушився, лише іноді вдаряв хвостом по палубі.
«Цікаво, — подумалося одного разу Мумі-татові, коли їх саме винесло на гребінь довгої втомленої хвилі. — Цікаво, чи не стаю я схожим на гатіфнатів…»
Був дуже спекотний день, а надвечір море заволокло туманом, дивним важким багряно-жовтим туманом. Татові він видався загрозливим і навіть трішки живим.
Морські змії, фиркаючи, виринали на поверхню води. Час до часу Тато бачив їх мигцем вдалині: кругла чорна голова, злякані очі витріщалися на гатіфнатів, а потім удар хвостом і шалена втеча під захист туману.
«Вони їх бояться так само, як павуки, — здогадався Мумі-тато. — Усі бояться гатіфнатів…»
Віддалений гуркіт грому розколов тишу, а тоді знову запанував непорушний спокій.
Тато Мумі-троля завжди вважав грозу неймовірно захоплюючим явищем. Тепер йому до всього було байдуже. Він здобув необмежену свободу, однак втратив інтерес до всього на світі.
Раптом з туману виплив човен з численним товариством на борту. Тато зірвався на рівні ноги. На якусь мить він став колишнім Татом, розмахував капелюхом, кивав головою і кричав. Чужий човен плив їм назустріч. Човен був білим, і вітрила були білими. І ті, що сиділи у човні, теж були білими…
— Ах, он воно що, — Тато упізнав гатіфнатів, припинив махати капелюхом і знову сів на лавку.
Обидва човни розминулися, не привітавши одне одного.
Зненацька з тьмяного туману один за одним почали випливати інші човни. Схожі на тіні, вони дотримувалися одного курсу. У кожному сиділи гатіфнати, інколи сім, бувало п’ять чи одинадцять, траплялися човни й з одним гатіфнатом, але завжди з непарною кількістю членів команди.
Туман відкотився, розчинившись у сутінках такого ж ледь багряно-жовтого кольору. Усе море всіяли човни. Вони прямували до нового острова, довгої смужки суходолу без дерев і без гір.
Знову загуркотів грім. Гроза зачаїлася десь над небокраєм у велетенському чорному хмаровищі, що поволі насувалося, застилаючи небо.
Човни один за одним причалювали до берега, згортаючи вірила. На пустельному березі не було де яблуку впасти від гатіфнатів, які вже повитягали свої суденця на суходіл і тепер розкланювалися одні з одними. Скільки сягало око, повсюди бродили білі пихаті істоти, вклоняючись одне одному. Вони стиха шурхотіли, без упину махаючи лапками. А прибережна трава шепотіла у них під ногами.
Мумі-тато стояв осторонь, напружено видивляючись у натовпі гатіфнатів своїх супутників. Йому було дуже важливо відшукати їх, бо ж тільки з ними він був трішки знайомий. Гм… дуже трішки, щоправда. Та все ж…
Однак Татові гатіфнати загубилися в юрмовиську, де всі були схожі одні на одних мов краплі води.
Раптом Мумі-тата охопив жах, точнісінько, як це трапилося на Павучому острові. Натягнувши капелюха ще глибше на очі, він спробував прибрати грізного та самовпевненого вигляду.
Капелюх видавався єдиною абсолютною, незаперечною річчю на цьому дивному острові, де все було білим, шепітливим та непевним. Тато Мумі-троля уже не мав справжньої довіри до самого себе, однак на свого капелюха покладався беззаперечно. Капелюх був чорним, надійним. На внутрішньому боці Мумі-мама написала: «М.Т. від твоєї М.М.», щоб зуміти вирізнити його з-поміж усіх інших високих капелюхів на світі.
До острова причалив останній човен, його витягнули на рінь, і гатіфнати одразу стихли. Вони усі як один звернули на Тата свої червоняво-жовті очиці й посунули на нього.
«Зараз вони зі мною битимуться», — промайнула в Татовій голові думка, й заціпеніння немов рукою зняло. У ньому прокинулося бажання битися, битися з будь-ким, битися заради самої бійки й кричати, не сумніваючись у тому, що супротивник вартий того, аби його відлупцювати.