Мумі-тато відчув, як сон почав закрадатися в лапи. Він стрепенувся й припалив люльку. Сірник не згас у попільничці, Тато зацікавлено приглядався до нього. Доки сірник не встиг догоріти, Тато відірвав кілька клаптиків газети й поклав на вогник. То було маленьке гарне вогнище, майже невидиме при сяйві сонця, але палахкотіло воно дуже симпатично. Тато старанно його пильнував.
— Зараз згасне, — сказала Маленька Мю. — Підклади більше паперу.
Вона сиділа на поруччі ґанку в затінку опори.
— Ти знову тут? — Тато потрусив попільничкою, аж вогонь згас. — Я досліджую структуру вогню. Це дуже важливо.
Мю засміялася, не зводячи з нього погляду. Тоді Тато натягнув капелюха на очі і заховався від усіх у сон.
— Тату! Прокинься! — покликав Мумі-троль. — Ми загасили лісову пожежу!
Тепер обидві Татові лапи міцно приклеїлися до підлоги. З прикрим відчуттям вчиненої щодо нього несправедливості Тато віддер свої лапи.
— Про що це ти кажеш? — запитав він.
— Справжня маленька лісова пожежа! — розповідав Мумі-троль. — Одразу ж за тютюновою грядкою. Там почав тліти мох, а Мама сказала, що то могла бути іскорка з димаря…
Мумі-тато кулею вилетів з плетеного крісла, за мить він обернувся на надзвичайно енергійного тата. Його капелюх скотився униз сходами.
— Ми погасили вогонь! — гукав йому услід Мумі-троль. — Ми загасили його! Уже нема чого боятися!
Тато став немов укопаний, гаряче повітря обпекло йому горло.
— Ви погасили вогонь без мене? — обурився Тато. — Чому ніхто мені нічого не сказав? Не розбудили і нічого не сказали!
— Любий! — озвалася Мумі-мама з кухонного вікна. — Ми подумали, що зайве тебе будити. То був зовсім крихітний вогник, лише трохи подиміло. Я саме проходила там з відрами, повними води. Достатньо було хлюпнути мимохідь…
— Мимохідь! — скрикнув Тато. — Достатньо хлюпнути! «Хлюпнути» — але й слово! І залишити джерело вогню без нагляду! Де воно? Де воно?
Мама випустила все, що тримала, з лап і квапливо почимчикувала до тютюнової грядки. Мумі-троль залишився на ґанку, витріщаючись їм услід. Чорна плямка в моху була дуже маленькою.
— Дехто, можливо, й думає, що така плямка не є небезпечною, — поволі процідив Мумі-тато. — Але це зовсім не так. Вогонь може тліти під мохом, розумієш? У ґрунті. Може тліти годинами, навіть днями, а тоді раптом — бух! — і полум’я вихопиться на поверхню у цілком іншому місці. Розумієш чи ні?
— Розумію, любий! — відповіла Мама.
— Тому я залишуся тут, — вів далі Тато, похмуро порпаючись у моху. — Я вартуватиму його. Якщо доведеться, навіть усю ніч…
— Гадаєш, це справді… — почала було Мама, а потім додала: — Що ж, мудре рішення. Ніколи не знаєш, як поведе себе мох…
Мумі-тато просидів усе пообіддя, пильнуючи темну плямку. Він обдер від моху чималий шмат землі навколо неї. Навіть від вечері відмовився. Хотів продемонструвати всім, що образився.
— Гадаєш, він залишиться там на ніч? — запитав Мумі-троль.
— Цілком можливо, — відповіла Мама.
— Як уже сердиться, то сердиться, — потвердила Маленька Мю, обчищаючи зубками варену картоплину. — Інколи можна й посердитися. Кожне малятко має на це право. Але Тато неправильно сердиться, він не випускає лють назовні, а тримає в собі.
— Люба дитино, — втрутилася Мумі-мама. — Тато ліпше знає…
— Не думаю, — щиро зізналася Маленька Мю. — Він зовсім нічого не знає! А ви знаєте?
— Не зовсім, — визнала Мумі-мама.
Мумі-тато запхав носа у мох і відчув кислуватий запах диму. Земля не була навіть теплою. Він випорожнив у виямку з моху люльку, роздмухав іскорку. Якусь мить вона тліла, а потім згасла. Тато затоптав нещасливе місце і поволі рушив униз садом. Він хотів зазирнути у свою скляну кулю.
Сутінки, як зазвичай, виростали просто з землі і гуснули попід деревами. Навколо скляної кулі було трохи світліше. Вона лежала на стовпці з морської шумки, а в ній гарно віддзеркалювався увесь садок. Куля належала Татові, лише йому; чарівна куля з мерехтливого блакитного скла була центром саду і долини, і навіть — чом би й ні — центром усього світу.
Мумі-тато не відразу зазирнув у неї. Спершу він оглянув свої брудні від сажі лапи, спробував позбирати докупи розсипані гіркі думки, а коли на серці стало нестерпно важко, швиденько зазирнув у кулю, шукаючи в неї розради. Куля завжди втішала і заспокоювала. Цього довгого теплого, невимовно гарного й сумовитого літа Тато щовечора приходив сюди, щоб зазирнути у скляну кулю.