Раптом вона кинулася до самого вікна, вогник лампи освітив її морду. Ґанок, де щойно панували спокій та затишок, враз наповнився галасом, усі розмахували лапами, падали стільці, лампу забрали геть, і за мить ґанок поринув у пітьму. Родина заховалася у будинку, в самому його серці, де почувалася найбезпечніше; там заховали і лампу.
Мара трохи постояла, дихаючи морозом на віконні шибки, і подалася геть, розчинившись у темряві. Трава дзвеніла й осипалася скалками під її ногами, поступово дзенькіт слабшав, віддалявся. Сад, здригаючись, сипав листям, а потім полегшено перевів подих: Мара пішла геть, її більше немає.
— Зовсім немає потреби забарикадовувати двері й не спати усю ніч, — наполягала Мумі-мама. — Напевно, вона знову наробила збитків у садку. Та вона не зла. Ти ж знаєш, хоч і страшна з вигляду, але не є небезпечною.
— Ясна річ, небезпечна! — вигукнув Тато. — Навіть ти її боїшся! Ти страшенно налякалася… але можеш не боятися, доки я поряд…
— Любий, — заперечила Мама. — Мари бояться, бо вона неймовірно холодна. І ще тому, що вона зовсім нікого не любить. Однак Мара нікому не заподіяла зла. А тепер, я гадаю, час спати…
— Чудово! — погодився Тато, відставляючи у куток кочергу. — Чудово! Якщо вона анітрішечки не зла, то й захисту ніхто не потребує! Прекрасно!
Тато вискочив на ґанок, скинувши мимохідь зі столу сир та ковбасу, і рвонув у самотину темряви.
— Ого! — з повагою в голосі озвалася Маленька Мю. — Він сердиться! Випускає із себе злість. Вартуватиме мох до світанку!
Мама промовчала. Вона дріботіла туди-сюди по кімнаті, звично лаштуючись до сну, понишпорила у своїй торбинці, скрутила гніт лампи. Однак тиша була оманлива. Зрештою заходилася розсіяно стирати пил з Татової моделі маяка, що стояла на полиці у кутку комода.
— Мамо! — покликав Мумі-троль.
Але Мама не чула. Вона підійшла до великої карти на стіні, де була зображена Мумі-Долина, морське узбережжя та навколишні острови, видряпалась на стілець, сягнувши носом морських просторів, й увіткнулася просто в маленьку цятку посеред білої порожнечі.
— Ось він, — пробурмотіла Мама Мумі-троля. — Там ми будемо жити у добрі та злагоді й разом переборювати труднощі…
— Що ти таке кажеш? — скрикнув Мумі-троль.
— Там ми будемо жити, — повторила Мама. — Це Татів острів. Тато потурбується про нас. Ми переселимося туди, почнемо все спочатку і проживемо там усе наше життя…
— А я завжди вважала, що то муха набекала… — бовкнула Маленька Мю.
Мама злізла зі стільця.
— Іноді потрібен час, — мовила вона. — Дуже багато часу, щоб збагнути…
І з тими словами Мумі-мама вийшла у садок.
— Нічого не говоритиму про татів та мамів, — сказала, розтягуючи слова, Маленька Мю. — Бо тоді ти відразу заперечиш, що мами і тати ніколи не роблять дурниць. Вони бавляться у якісь свої ігри, та хай я навіть багна об’їмся — мені не зрозуміти, у які саме.
— А тобі й не треба розуміти! — запально вигукнув Мумі-троль. — Вони, напевно, й самі знають, чому не схожі на інших. А дехто поводиться зверхньо тільки тому, що його прийняли в родину!
— Твоя правда! — не змовчала Маленька Мю. — Я завжди зверхня!
Мумі-троль не зводив погляду з самотньої цяточки далеко у морі, думаючи: «Там хоче жити Тато. Туди він прагне. Тато з Мамою не жартують. Це серйозна гра».
Раптом Мумі-тролеві здалося, що пустельне море навколо острова взялося білими баранцями, завирувало. Острів став зеленим з рудими горами, найтаємничішим пустельним островом з-поміж усіх, які йому доводилося бачити в книжках з барвистими малюнками. Острів у теплому океані, біля берегів якого гинуть кораблі… Мумі-тролеві враз перехопило горло, він прошепотів:
— Мю! Це ж фантастично!
— Звичайно! Усе на світі фантастичне! — відповіла Мю. — Більше чи менше… Та найфантастичніше було би, якби ми з галасом та ґвалтом та з усім своїм мотлохом прибули на той острів, а він би насправді виявився мушиною бекою…
Годинник показував заледве пів на шосту ранку, коли Мумі-троль пройшов садком слідами Мари. Земля відтанула, та усе ще можна було побачити, де вона сиділа, — трава на тих місцях стала бурою. Мумі-троль знав: якщо Мара посидить понад годину на одному місці, там уже нічого не ростиме, земля помре від страху. У їхньому садку було багато таких плям, та найприкріше, що одна з них виднілася посеред рабатки з тюльпанами.