— Твоя правда, — погодилася Мумі-мама. — День найліпше пасує для прогулянок, а подорожувати треба уночі.
Мама дуже втомилася, пакуючи домашній скарб та непокоячись, чи не забули чогось важливого. Речей видавалося багато, доки вони стояли на мостинах причалу, але Мама добре знала, як мало їх виявиться після розпакування. Щоб правильно прожити один— єдиний день, родині потрібно усього страшенно багато.
Але зараз, звісно, все по-іншому. Цієї миті правильним було те, що вони почали з самого початку, а Тато роздобув усе необхідне, турбувався про них, захищав… Мабуть, дотепер усе йшло занадто добре. «Дивно, — думала Мама, — що тим, кому добре живеться, властиво сумувати й дратуватися. Але є так, як є. Тож ліпше почати з іншого краю…»
— Уже достатньо стемніло, як гадаєш? — запитала Мама. — Твій ліхтар має дуже гарний вигляд на тлі неба. Може, час відпливати?
— Почекай трішки! Я мушу налаштуватися, — сказав Тато.
Він розгорнув на піску карту, вивчаючи самотній острів, намальований посеред моря. Тато був дуже серйозний, довго принюхувався до вітру, намагаючись відновити своє просторове відчуття, яке так довго тримав без ужитку. Предкам ніколи не доводилося ламати собі голову, як зорієнтуватися у просторі, це виходило у них само по собі. Але з часом інстинкт, на жаль, притуплюється.
Минуло небагато часу, і Тато відчув, що вже остаточно налаштувався і визначився з напрямком. Можна було вирушати в подорож.
— Відпливаємо! — скомандував він, поправляючи на голові капелюха. — Але ти нічого не тягай! — звелів Мамі. — Усю важку роботу ми візьмемо на себе. А ти лиш залазиш на борт, зрозуміла?
Мама кивнула і зіп’ялася на лапи.
Тепер море набрало фіолетової барви, а узлісся видавалося суцільною м’якою пітьмою. Мумі-маму зборював сон, усе раптом почало їй здаватися нереальним, у фантастичному, як уві сні, освітленні, із сповільненим рухом, ніби йдеш по грузькому піску і нікуди не приходиш.
Ось вони перенесли увесь вантаж з причалу до човна. На вершечку щогли гойдався ліхтар, обриси причалу та купальні скидалися на тлі вечірнього неба на довгу шпичакувату спину дракона. До Мами долинав сміх Маленької Мю, а за спиною чулися голоси нічних птахів, що прокинулися у лісі.
— Яка краса! — сама до себе мовила Мумі-мама. — Гарно й дивовижно. Тепер, коли я маю час відчути цю красу, все здається мені просто неперевершеним. Цікаво, чи образиться Тато, якщо я трішки подрімаю в човні.
Після заходу сонця Мара прокралася у сад, проте цього вечора гасова лампа на ґанку не горіла. Гардини на вікнах заслонені, бочка на дощівку перевернена догори дном. Ключ висів на цвяшку біля дверей.
Мара звикла до покинутих будинків, вона одразу збагнула, що тут ще довго ніхто не запалить світла. Поволі почалапала вона назад, угору схилом. Деякий час скляна куля віддзеркалювала її постать, а потім знову переповнилася примарною блакиттю. Нажахане зітхання майнуло лісом, коли надійшла Мара: хтось ховався у мох, хтось тремтів від страху поміж гіллям, то тут, то там у темряві згасали блискучі оченята. Мара й до цього звикла. Не зупиняючись, брела вона південним схилом гірського пасма, вдивляючись у море, на яке насувалася нічна пітьма.
Їй дуже добре було видно світло штормового ліхтаря на щоглі «Пригоди». Немов самотня зірка, пропливав він повз останні острови, прямуючи у відкрите море. Мара довго розглядала його, вона ніколи не квапилася. Її час був безконечним, повільним та невизначеним і ділився на проміжки лише вогнями, які запалювалися напередодні осені, — нечастими, випадковими вогниками.
Ось вона сковзнула ложем ущелини до берега. Її сліди на піску — широкі, без виразних контурів, ніби великий тюлень проповз до води. Хвилі відкотилися в море і завмерли в нерішучості. Вода навколо складок спідниці Мари блищала, заспокоюючись, і замерзала.
Мара довго чекала, доки її огорне снігова імла. Інколи вона спроквола піднімала лапи, крига похрускувала і ставала дедалі товстішою. Мара споруджувала власний маленький крижаний острів, щоб дістатися до палахкотливого вогника. Він саме зник за островами, але вона знала, що він там. Навіть якщо згасне, доки вона добиратиметься, не біда. Вона може й зачекати. Вони запалять новий вогник, іншого вечора. Вони завжди так робили, треба тільки зачекати.
Тато Мумі-троля стернував. Він міцно тримав стерно, стискав його в лапах з відчуттям таємного взаєморозуміння із суденцем, перебуваючи у повній злагоді з самим собою.
Його родина була такою ж маленькою та безпомічною, як у скляній кулі, а він впевнено провадив її неосяжним морем крізь блакитну німотну ніч. Штормовий ліхтар позначав їхній шлях, ніби Тато рішуче провів світляну лінію через карту, сказавши: «Пливемо ось звідси сюди! Он там ми житимемо. Там обертатиметься земля навколо мого маяка, стрункого і гордовитого, а навколо простиратиметься море з усіма його небезпеками».