— Цить! Я щось чую! — закричала Маленька Мю на носі човна. — Та замовкніть хоч на мить! Тут щось відбувається…
Усі позадирали носи, вдивляючись у нічну темряву. Здалеку долинав тихий, дуже тихий плюскіт весел. До них поволі наближався чужий човен. Ось він, маленький і сірий, виринув з пітьми. Весляр перестав веслувати й розглядав їх без жодного здивування. Він мав нечупарний вигляд, але поводився дуже спокійно. Світло ліхтаря віддзеркалювалося в його синіх, прозорих, наче вода, очицях. Поряд з ним лежала вудочка.
— Риба клює уночі? — поцікавився Мумі-тато.
Рибалка пересмикнув плечем, ні на кого не дивлячись. Він не бажав розмовляти.
— Чи немає десь тут поблизу острова з великим маяком? — не відступав Тато. — Чому не видно його вогнів? Ми вже давно мали би побачити світло маяка…
Рибалка мовчки проплив повз них, а коли нарешті відповів, можна було ледь розчути його слова:
— Хтозна… Повертайтеся додому! Ви надто далеко запливли… — і зник у темряві поза їхніми спинами.
Усі прислухалися, чи не долине плюскіт весел, однак ніч мовчала.
— Якийсь він трохи дивний, правда? — невпевнено порушив тишу Мумі-тато.
— Не трохи, а дуже дивний, — запевнила Маленька Мю. — Без клепки в голові!
Мумі-мама зітхнула, намагаючись випростати лапи.
— Але ж такими є майже всі наші знайомі, — зауважила вона. — Хто більше, хто менше…
Вітер стих. Мумі-тато сидів за стерном, прямий, як свічечка, задерши догори носа.
— Ось воно, — зрадів раптом Тато. — Я відчуваю, що ми таки добралися. Пристанемо до острова з захищеного від вітру боку. Тільки не можу зрозуміти, чому не світиться маяк!
Було тепло, пахло вересом. Усюди панувала непорушна тиша. Враз із ночі вигулькнула могутня тінь — острів навис над ними, пильно приглядаючись до прибульців. Вони відчули його гарячий подих, коли човен увіткнувся носом у пісок і завмер. Здавалося, ніби хтось їх розглядає. Родина збилася купкою на лавках, не наважуючись навіть поворухнутися.
— Ти чула, мамо? — прошепотів Мумі-троль.
Легкі ніжки протупотіли берегом, десь тихо сплюснула вода і знову все стихло.
— То, мабуть, Маленька Мю вже встигла вистрибнути на суходіл, — сказала Мумі-мама. Вона стрепенулася, струшуючи з себе тишу, і заходилася нишпорити серед кошиків, потім спробувала пересадити через борт скриньку з трояндою.
— Зберігайте спокій! — захвилювався Тато. — Я про все потурбуюсь. Усе треба правильно організувати від самого початку… Спершу човен… Човен завжди на першому місці… Не галасуй і не метушися!
Мама покірно сіла у човні, намагаючись не заважати, коли згортали вітрило, та ухиляючись від поперечної балки щогли, котра ковзала туди-сюди, доки Тато метушився на палубі, організовуючи висадку. Кружало світла від штормового ліхтаря вихопило з непроглядної темряви лише клаптик білого піску та чорної води. Потім Мумі-тато разом із Мумі-тролем витягнули на берег матрац, один край якого промок наскрізь. Човен скособочився, і блакитна скриня притиснула трояндовий кущ до поруччя.
Мама терпляче чекала, затуливши носа лапками. Напевно, усе йшло своїм ходом. Можливо, вона звикне до опіки над собою і навіть її полюбить.
Мабуть, вона трохи задрімала.
Тато стояв у воді, тримаючи у лапі ліхтаря.
— Можеш виходити. Усе гаразд…
Мумі-тато був бадьорий, у веселому гуморі, з капелюхом, зсунутим на потилицю. Вище на піщаному березі він з вітрила та весел збудував намет, схожий на великого звіра, що присів на зігнутих лапах. Мама спробувала придивитися, чи немає на їхньому новому пляжі черепашок, але вона недобачала у темряві. їй пообіцяли, що тут будуть великі, незвичних форм черепашки, які трапляються глибоко на морському дні.
— Ось, — промовив Тато. — А тепер поспи. Я сидітиму на чатах усю ніч, вам нема чого хвилюватися. А завтра заночуємо у моєму маяку. Як тільки розвидніє, знайду маяк, і ми туди переселимося. От лишень збагнути не можу, чому він не горить… Як там у наметі? Сподіваюся, тепло?
— Чудово, — запевнила Мама, заповзаючи під вітрило.
Маленька Мю блукала десь, як завжди, нічим не переймаючись, але то не біда. Вона, судячи з усього, найліпше з-поміж усіх давала собі раду. Усе йшло начебто добре.
Мумі-троль бачив, як Мама переверталася з боку на бік на мокрому матраці, доки нарешті вмостилася, глибоко зітхнула й поринула в сон. З усього незвичного на цьому острові найдивнішим було те, що Мама відразу заснула на новому місці, не розпакувавши речі, не постеливши дітям і не роздавши усім карамельок. Вона навіть забула на піску свою торбинку. Це лякало, та водночас підбадьорювало, бо означало зміни в житті, а не лише пригоду…