На самому краю західного мису стояв малесенький будиночок з каміння та цементу. Він міцно чіплявся до скелі залізними скобами, мав округлий, мов спина тюленя, дах і дивився на море крізь дуже міцне віконне скло. Будинок був такий крихітний, що навіть комусь не надто високому можна було жити там хіба сидячи, а рибак збудував його для себе. Він лежав горілиць, заклавши руки під голову й спостерігаючи за неповороткою мандрівною хмаркою.
— Доброго ранку, — привітався Мумі-троль. — Ти тут мешкаєш?
— Лише тоді, як на морі штормить, — стримано відповів рибак.
Мумі-троль серйозно кивнув. Так і повинен жити той, хто любить високі хвилі. Сидіти посеред прибою, дивитися, як накочуються велетенські зелені водяні гори, і слухати ревище моря у себе над головою. Мумі-троль хотів було попросити дозволу навідатися якось у гості, щоб подивитися на хвилі, але він розумів — будиночок збудовано тільки на одного.
— Мама переказувала тобі вітання і просила запитати про ключ від маяка, — сказав він.
Рибак не відповів.
— Тато не може увійти досередини, — стурбовано пояснив Мумі-троль. — Тож ми подумали, що, може, наглядач маяка…
Жодного слова у відповідь.
На небі з’явилося кілька нових хмарин.
— Там напевно був наглядач? — не відступався Мумі-троль.
Нарешті рибак повернув голову і глянув на нього своїми блакитними водянистими очима.
— Я нічого не знаю ні про який ключ.
— Він погасив маяк і подався геть? — розпитував далі Мумі-троль.
Ще ніколи йому не доводилося зустрічатися з кимсь, хто б лише відповідав на запитання. Це його трохи спантеличило і обурило.
— Не пригадую, — буркнув рибак. — Забув, який той на вигляд…
Він зіп’явся на ноги і рушив геть — якийсь сірий, зім’ятий, легкий, мов листок. Рибак був дуже маленький на зріст і не мав жодного бажання розмовляти.
Якийсь час Мумі-троль дивився йому услід, потім повернувся і вирушив назад. Перетнувши схил навскоси, зійшов до берега, щоб забрати з човна мідний кавник. Час було снідати. Мамі треба об лаштувати між камінням вогнище і накрити стіл до сніданку на східцях маяка. А тоді все якось владнається.
Піщаний пляж був зовсім білий. Вузький серпик дрібного, мов мука, піску простягався від одного мису до іншого, підбираючи усе, що наносили з підвітряного боку морські вітри. Ломаччя, викинене морем, лежало вище лінії припливу під вільховими хащами, зате нижче пісок був неторканим й гладким, як підлога. По ньому приємно було ступати. Якщо йти краєм прибою, сліди від лап оберталися на маленькі кринички, які відразу наповнювалися водою. Мумі-троль шукав черепашки для Мами, але ті, що лежали на березі, були дуже потрощені. Мабуть, їх розбили хвилі.
На піску щось заблищало, але не черепашка, а маленька срібна підківка. Слід від неї вів просто в море. — Саме тут у море скочив кінь і загубив одну зі своїх підків, — поважно зробив висновок Мумі-троль. — Напевно, так і було… Дуже незвичайна маленька конячка. Цікаво, їй посріблили підківку чи вона була срібною від народження?
Мумі-троль підібрав підківку і вирішив подарувати її Мамі.
Трохи далі такі самі сліди виходили з морських хвиль. Отже, то був морський кінь, таких він ще ніколи не бачив. Вони водяться лише в запаморочливих глибинах моря. Мумі-троль сподівався, що морська конячка має вдома запасні підківки.
Човен лежав на боці із згорненим вітрилом, і здавалося, йому вже ніколи не закортить вирушити у мандри. Його витягнули надто високо на берег, і він втратив будь-який зв’язок із морем. Мумі-троль мовчки дивився на «Пригоду». Йому стало трохи шкода її, але, може, вона спала. Треба буде, до речі, поставити якогось вечора неводи…
Ось хмари вирушили у свій похід над морем. Спокійні, сіро-голубі хмарини пливли собі рядком до самого горизонту. Берег був дуже пустельним, і Мумі-троль подумав: «Піду я додому!» А домівкою їм раптом стали сходи перед маяком. Долина, де вони мешкали, була надто далеко тепер. Проте він знайшов срібну підківку морської конячки. Це й вирішило справу.
— Не міг він усе забути? — вкотре повторював Мумі-тато. — Він же знав наглядача маяка. Вони мешкали на одному острові. Напевно, друзями були!
— Не пам’ятає анічогісінько, — переконував Мумі-троль.
Маленька Мю втягнула носиком повітря і видихнула через зціплені зубки.
— Той рибак — забудько з головою, набитою водоростями, — категорично заявила вона. — Я відразу це помітила. Якщо двоє забудьків живуть на одному острові, то вони або знають геть усе одне про одного, або їм цілком байдуже. Тут, очевидно, йдеться про одне і про інше. Тобто оте інше завдяки першому. Повірте мені на слово, я ж неймовірна розумниця!