— О, яке чудо! Ти знайшов його! — зраділа Мумі-мама.
— Де він був? — закричав Мумі-троль.
— О, важко сказати, — загадково відповів Тато. — Світ повний величі та дивовиж, якщо хтось готовий його таким сприйняти. Можливо, ключа передала мені найбільша та найбіліша чайка…
— Ха! — зневажливо пирхнула Маленька Мю. — Перев’язаного шовковою стрічкою, під грім оркестру! Чи не так?
Мумі-тато піднявся східцями, вставив ключа у замок. Масивні двері поволі, зі скреготом відчинилися у непроглядну темряву. Маленька Мю блискавкою рвонула угору, але Тато упіймав її за кінського хвостика на потилиці.
— Куди? — грізно запитав він. — Цього разу право першості не за тобою! Тепер я наглядач маяка і увійду першим, щоб усе оглянути.
Він зник у темряві, Маленька Мю — за ним.
Мама обережно підійшла ближче й заглянула в отвір дверей. Маяк був порожній усередині, як прогни лий стовбур дерева, від низу до самого верху вели хиткі кручені сходи. Сходи натужно дряпалися угору, закручуючись під стінами щораз вужчими спіралями, східці скрипіли й хрускали під ногами Мумі-тата. Його вже ледве було видно на верхніх закрутах. Крізь отвори у товстих стінах ледь просочувалося денне світло. У кожному отворі вимальовувалася непорушна тінь великого птаха. Птахи дивилися на них.
— Слід врахувати, що надворі хмарно, — прошепотів Мумі-троль. — Ти ж знаєш, усе видається похмурішим, коли ховається сонце.
— Звичайно, — погодилася Мумі-мама.
Вона переступила поріг і зупинилася. Всередині було вогко і дуже холодно. Між калюжами чорніла мокра земля, кілька дошок, покладених зверху, служили ніби містком, що вів до підніжжя сходів. Мама завагалася.
— Послухай, — озвався Мумі-троль. — Я щось маю для тебе.
Мама, взявши у лапи срібну підківку, довго розглядала її.
— Яка гарна! — сказала вона. — Чудовий подарунок! Невже існують такі крихітні коні?..
— Ходімо, мамусю! — радісно покликав Мумі-троль. — Побіжимо нагору, аж до самої вежі!
Нагорі на порозі стояв Мумі-тато в чужому капелюху з обвислими крисами та видутим верхом.
— Чи до вподоби вам мій капелюх? — запитав він. — Я знайшов його на цвяшку перед дверима. Напевно, належав наглядачеві маяка! Заходьте! Заходьте! Тут усе саме так, як я собі уявляв!
То була велика округла кімната з низькою стелею та чотирма вікнами. Посеред кімнати стояв нефарбований стіл, коло нього — кілька порожніх скринь. Біля печі — вузьке ліжко і невеличкий комод. Залізні сходи вели до ляди у стелі.
— Там ліхтар маяка, — пояснив Тато. — Увечері я запалю його. Погляньте, як тут гарно пасують білі стіни! Як тут велично, вільно і порожньо! А вигляньте у вікно — там теж велично, вільно й порожньо! То як вам?
Мумі-тато поглянув на Маму, яка зайшлася сміхом.
— Твоя правда! Просто дивовижно, як тут вільно і порожньо!
— Тут хтось добряче сердився! — зауважила Маленька Мю.
Підлога була всіяна розбитим склом, а над ним, на білій стіні — велика жовта масна пляма від рідини, яка, стікаючи вниз, утворила на підлозі калюжу.
— Хто міг розбити гасову лампу? — здивувалася Мумі-мама, піднімаючи з підлоги латунний корпус каганця, який закотився під стіл. — Йому ж довелося сидіти у темряві…
Вона провела лапою по столу. Стільниця була змережана сотнями або й тисячами маленьких подряпин — по шість у кожному ряду, а сьома перекреслювала решту. Сім? Це ж тиждень… Багато тижнів, усі між собою схожі. Крім одного… Він мав лише п’ять зарубок. Мама рушила далі, торкаючись лапами горняток та каструль, відчитуючи написи на скринях: родзинки з Малаги, шотландське віскі, звичайні фінські хрусткі хлібці; вона підняла ковдру на лежанці — постільна білизна на місці. Комоди Мама не відчиняла.
Решта напружено спостерігали за нею. Нарешті Мумі-тато не витримав:
— То що?
— Він був дуже самотній, — відповіла Мама.
— Я питаю, що про все це думаєш ти? — втратив терпець Мумі-тато.
— Як на мене, тут дуже затишно, — сказала Мама. — У цій кімнаті ми можемо мешкати усі разом.
— Це я й хотів почути! — радісно вигукнув Мумі-тато. — Я назбираю на березі уламків дошок і змайструю для нас ліжка. Прокладу дорогу і збудую причал… О, тут стільки роботи! Та спершу розпакуємо речі, доки не почався дощ. Ні, ні, не ти… Ти, Мамцю, залишайся тут, у тиші і спокої відчуй, що ти вдома!