Уже біля самих дверей Мумі-троль згадав про сходи і завагався. Думка про кручені сходи, якими доведеться спускатися потемки, навіювала жах. Мумі-троль повернувся, щоб узяти зі столу штормового ліхтаря. На припічку він знайшов сірники.
Ось двері за ним зачинилися, нутро вежі зяяло внизу, немов запаморочливо бездонна криниця. Мумі-троль того не бачив, проте знав. Вогник у ліхтарі миготів, розгоряючись, врешті запалахкотів рівним спокійним полум’ям. Мумі-троль опустив скло і наважився зазирнути униз.
Світло розлякало пітьму, стривожені тіні залопотіли навколо нього, коли він підняв ліхтаря. Скільки тіней розмаїтих фантастичних форм та обрисів враз шугонули вгору-вниз стінами маяка! Це було гарно! Східці, звиваючись, вели донизу — нижче, ще нижче, іще нижче — сірі, крихкі, схожі на скелет доісторичної тварини. Темрява підстерігала їх на дні вежі, щоб узяти у свої обійми. Кожним своїм кроком Мумі-троль сполохував нові тіні, які витанцьовували на стінах перед ним. Така краса не могла налякати.
Мумі-троль ступав східцями, крок за кроком, міцно стискаючи в лапі ліхтаря, який допровадив його до самого болотистого дна вежі. Важкі вхідні двері звично заскрипіли. Ось Мумі-троль опинився надворі, і острів, осяяний холодним примарним місячним сяйвом, прийняв його у своє лоно.
«Як цікаво жити на світі! — подумав Мумі-троль. — Усе може вивернутися навиворіт, просто так, знічев’я. Сходи заворожують, і вже не лякають, а заповітна галявинка стає чимось таким, про що я й думати не хочу. Усе стається само собою, а чому — не знаю…»
Затамувавши подих, Мумі-троль рушив униз схилом гори, далі вересовою лукою, через осиковий гай. Осики не шелестіли, вітру не було. Мумі-троль сповільнив крок, прислухався. На березі панувала глибока тиша.
«Я можу їх налякати, — подумав Мумі-троль, присідаючи навпочіпки, щоб погасити ліхтаря. — Те, що тут відбувається уночі, дуже сторожке і лякливе. Острів, що живе нічним життям, дуже обережний».
Світло згасло, й острів відразу став неначе ближчим. Мумі-троль відчував його усього, від одного мису до іншого. Острів непорушно лежав у місячному сяйві і був дуже-дуже близьким. Мумі-троль зовсім забув про страх, лише прислухався. Раптом знову почулося тупотіння, хтось стрибав по піску за вільховими заростями, гасав туди й сюди, забігаючи у воду, щось хлюпотіло, над хвилями злітало біле шумовиння…
То були вони! Морські конячки, його морські конячки. Ось усе й з’ясувалося: знайдена ним у піску срібна підківка; настінний календар, на якому котилася велика хвиля, а місяць купав у ній свій черевичок; поклик, який він чув крізь сон. Мумі-троль завмер у вільшаному сховку, спостерігаючи за танцями морських конячок.
Вони гасали піщаним пляжем з високо задертими головами, розвівалися пишні гриви, а хвости майоріли, немов довгі мерехтливі хвилі. Лошички були невимовно гарними і граційними, вони добре знали про це, тож кокетували без зайвої скромності — одна перед одною, одна з одною, кокетували з островом і морем, бо їм так хотілося.
Інколи вони кидалися у хвилі, високо здіймаючи міріади бризок і висікаючи з води у місячному сяйві веселки, потім влітали з розгону під ті веселки, завертаючи очима, вигинаючи шиї та спини дугою. Ніби танцювали перед дзеркалом!
Ось конячки заспокоїлися, стояли, тулячись головами, і в усьому світі нікого для них не існувало, окрім них самих. Шкіру обоє мали немов з сірого оксамиту, може, навіть у квіточки. Вона здавалася м’якою й теплою на дотик, такою, що не намокає у воді.
Доки Мумі-троль спостерігав за конячками, сталося щось потішне, хоч і цілком закономірне: він раптом збагнув, що теж гарний, відчув себе легким, грайливим і невимушеним. Мумі-троль вибіг зі свого сховку на пляж, вигукуючи:
— Яке гарне місячне сяйво! Як тепло надворі! Літати можна!
Морські конячки сахнулися убік від несподіванки, стали дибки і зірвалися з місця галопом. Вони промчали повз нього з вибалушеними очима, гриви струменіли, немов вода, а копитця вистукували тривожним барабанним дробом. Але ж заздалегідь було відомо, що все це лише гра! Мумі-троль знав, що вони вдають переляк і насолоджуються ефектом, не знав тільки, як самому повестися — аплодувати їм чи кинутися заспокоювати? Він раптом знов обернувся на маленького, грубенького, незграбного мумі-тролика. Тієї миті, коли конячки промчали повз нього у море, він закричав їм услід:
— Ви такі гарні! Ви такі гарні! Не покидайте мене!