Мумі-троль налягав на весла, махав ними, як шалений. Разом з неводом на поверхню піднімалося щось темне. То були водорості! Невід, переповнений водоростями та жовтуватою морською капустою, схожий на товсту ковдру, натужно, метр за метром, виринав з води.
Більше Мумі-тато не промовив ні слова. Він уже не намагався акуратно підхоплювати невід, а перегнувшись через борт, вигрібав його як-небудь, пригорщами. Оберемок за оберемком товста ковдра брунатно-жовтих водоростей перевалювалася через поруччя суденця і… жодної рибини. З рештою неводів була та ж сама історія, навіть якоря обплутали водорості.
Мумі-троль розвернув човна і спрямував його до піщаного берега, а сам наліг на праве весло, переставши веслувати. «Пригода» уткнулася носом в пісок, але вже наступної миті хвиля вдарила її в бік і перевернула.
Мумі-тато вмить пожвавився.
— Стрибай у воду й тягни за ніс! — кричав він. — Витягай на берег і міцно тримай!
Мумі-троль стояв по пояс у воді, тримаючи «Пригоду» за швартовий трос. Судно рвалося, немов дикий мустанг, а кожна нова хвиля захльостувала Мумі-троля з головою. Вода була такою холодною, що аж завдавала болю. Мумі-тато перетягнув усі снасті через корму на берег. Він борсався й працював, не покладаючи лап, капелюх зсунувся йому на очі; весла покотилися в пісок просто Татові під лапи, заплуталися в неводах — біда та й годі! Коли Мумі-тролеві і Татові пощастило нарешті витягнути човна на підпорки, дощова запона знову повисла понад морем, навколо посутеніло, находив вечір.
— Ми чудово впоралися, — сказав Мумі-троль, обережно глянувши на Тата.
— Ти так гадаєш, — у голосі Тата вчувався сумнів.
Він якийсь час дивився на велетенську купу неводів упереміш із водоростями і вирішив, що син має рацію.
— Таки впоралися… Боротьба з морем! Так завжди буває у морі!
Вислухавши грандіозну епопею, Маленька Мю відклала набік канапку.
— Ну й робота вас чекає! Цю купу доведеться розплутувати три або й чотири дні. Якщо невід покинути отак хоча би на день, ці жовті водорості застрянуть у ньому намертво.
— Он як! Он як! — почав було Мумі-тато.
— А куди нам квапитися, — швидко втрутилася Мумі-мама. — Це ж так приємно вибирати водорості, коли надворі гарна погода…
— Рибак може повиїдати їх з неводів, — запропонувала Мю. — Він так любить морську капусту! Ха-ха!
Мумі-тато знову зів’яв. Пригода з неводами наклалася на його невдачу з маяком — це ж так несправедливо. Важко гаруєш, докладаєш стільки зусиль, а все валиться з лап. Усе не так, як мало би бути… Татові думки теж зів’яли, він, мов заведений, колотив ложечкою у горнятку з чаєм, хоча цукор уже давно розчинився.
На столі стояла маленька каструлька. Краплини дощової води неквапно падали вниз і з плюскотом вдарялися у дно посудинки. Мумі-троль дивився порожнім поглядом на календар, бездумно зав’язуючи вузлики на своєму хвості.
— А тепер засвітимо лампу! — весело сказала Мама. — Надворі негода, тож можемо повісити її на вікно!
— Ні-ні, тільки не на вікно! — скрикнув, зриваючись на рівні ноги, Мумі-троль. — Тільки не на вікно, маму— сенько!
Мумі-мама важко зітхнула. Цього вона й боялася… За негоди її родина ставала такою дивною, ніби дощ застав їх під час прогулянки на природу. А дощ литиме ще не один день! Удома, в Долині, стільки роботи можна було переробити в хаті, але тут… Мумі-мама підійшла до комода й відчинила верхню шухляду.
— Вранці я оглянула всі його закапелки, але комод майже порожній, — мовила вона. — Знаєте, що я знайшла? Складанку! Вона має щонайменше тисячу маленьких частинок, і ніхто не знає, якою повинна бути готова картинка. Чудова забавка!
Мумі-мама висипала цілу гору складанок на обідній стіл між горнятками з чаєм. Родина дивилася на купу без надмірного захоплення.
Мумі-троль перевернув одну зі складанок — вона була цілком чорна. Чорна, немов Мара. Або тіні у ялинових хащах чи зіниці морських коней. Або мільйон інших речей… Усе, що завгодно. І ніхто не знає, де їй місце, доки не буде складено майже всю картинку.
Тієї ночі Мара вила над морем. Ніхто не зійшов на берег з лампою. Вона чекала, чекала, але ніхто не прийшов.
Спочатку вона вила дуже тихо, а поступово її самотня пісня ставала голоснішою. Тепер це була не лише пісня самотності, але й пісня самовпевненості. Мовляв, немає іншої Мари понад мене, я єдина і неповторна! Я найхолодніша у світі! І ніколи не стану теплою!
— Це тюлені, — пробурмотів Мумі-тато, затулившись подушкою.