Мумі-троль натягнув ковдру на вуха. Він знав, що то Мара сидить на березі, чекаючи на лампу, але й не думав катуватися муками сумління. Хай собі виє, скільки влізе, йому байдуже, цілком байдуже… До того ж, Мама казала, що вони вже витратили страх як багато гасу. Кілька літрів. Ось так!
Минали дні, під натиском впертого східного вітру вода невпинно піднімалася, хвилі монотонно гуркотіли довкіл острова, навіваючи сонливість. Мис рибака був тепер повністю ізольований від суходолу, однак, за словами Маленької Мю, він був тільки радий, що йому дали спокій. Дощ ущух, і вся родина подалася на берег, де стояв човен, подивитися, чи не завдало море шкоди.
— Ой, скільки водоростей! — зраділа Мумі-мама. — Я зможу закласти набагато більший садок, ніж думала спершу.
Вона побігла вгору схилом, вихопилася на вершину гори й зупинилася наче вкопана. Садочка унизу не було! Він безслідно зник. Море змило його дорешти.
«Звичайно, — гірко подумала Мама. — Я заклала його надто близько до води. Доведеться знову наносити водоростей, але вже вище…»
Мумі-мама стурбовано глянула на затоплений пляж, на який з шипінням набігали хвилі з білими баранцями, сягаючи уже й човна, що забився аж під вільхові чагарі. Хвилі гупали по кормі, а човен щоразу високо підстрибував від образи. Тато стояв далеко від берега у воді, шукаючи свого хвилеріза. Вода сягала йому до живота, він метався на всі боки і щось вигукував.
— Що він каже? — допитувалася Мумі-мама.
— Хвилеріз зник, — відгукнувся з берега Мумі-троль. — Усе каміння забрало море.
Ситуація ставала серйозною. Мама, чалапаючи мокрим піском, й собі кинулася у воду, щоб виказати Татові свою симпатію та підтримку, а це ліпше, ніж будь-які слова! Саме такої миті!
Тато і Мама стояли, мерзнучи у хвилях.
Мама думала: «Але ж його море зле й недобре!»
— Ходімо звідси! — озвався Мумі-тато, він мав геть розгублений вигляд. — Напевно, камені були не такими великими, як я гадав…
Покинувши берег розбитих мрій і свого човна на ньому, мама і Тато увійшли до осикового гаю. Тут Тато зупинився:
— Прокласти порядну дорогу тут не вдасться. Я вже робив таку спробу… Камені надто великі. Наглядач маяка давно би проклав її, якби це було можливо. І причал збудував би…
— Може, цей острів опирається змінам, — обережно зауважила Мумі-мама. — Він такий, як є. У нашій Долині було дещо простіше… У кожному разі я таки спробую закласти садок… Але трохи вище…
Мумі-тато промовчав.
— Та й у самому маяку роботи непочатий край, — вела далі Мама. — Можна змайструвати полички. Гарні меблі… Правда ж? Полагодити ці жахливі сходи… і стелю… Ти й сам знаєш…
«Не хочу нічого лагодити, — думав собі Тато. — Не хочу чистити неводи від водоростей… Я прагну споруджувати щось велике і визначне. Мені так цього хочеться, але я не знаю… О, як неймовірно важко бути Татом!»
Вони рушили далі, до маяка. Мумі-троль бачив, як Тато і Мама зникли з очей, піднімаючись угору схилом, хвости безвольно волочилися за ними услід.
Над горою, де стояв маяк, сяяла усіма своїми барвами обламана веселка. Просто у Мумі-троля на очах вона почала бліднути, і йому враз зблиснула в голові думка, що страшенно важливо потрапити на любу його серцю галявинку, доки веселка ще не згасла. Він сторчголов кинувся до ялинника, упав на живіт і поповз у хащі.
Тепер галявинка належала йому. За похмурої погоди вона була нічим не гірша, ніж у сонячному промінні. Поміж гілками мерехтіло павутиння, посріблене краплинками дощу. Тут було цілком тихо, хоча островом гуляв вітер. І жодної мурахи… Ані одної!
Може, вони лише заховалися від дощу… Мумі-троль заходився нетерпляче висмикувати обома лапами траву. Звідкілясь знову взявся отой дивний запах гасу. Ось вони, полчища мурах, але… мертвих, покручених… Жахлива картина! Тут трапилося жахливе убивство, і жодній мурасі не пощастило врятуватися. Усі захлинулися гасом.
Мумі-троль підвівся, його немов громом ударило: «Це моя вина! Я мав би здогадатися… Мю не з тих, хто буде переконувати, вона вдається до радикальних дій і забирається геть! Що ж мені робити? Що робити?»
Мумі-троль сидів, розгойдуючись туди й сюди, на галявинці, яка тепер цілком, неподільно й навічно належала йому; запах гасу обволікав його з усіх боків. Він міцно в’ївся в хутро, Мумі-троль відчував прикрий запах усю дорогу додому, йому здавалося, що тепер він уже ніколи не позбудеться цього смороду.
— Але ж любчику! — запротестувала Маленька Мю. — Ядучі мурахи, як комарі… їх треба знищувати! Зрештою, ти дуже добре знав, як я їх позбуватимуся… Знав, але в душі сподівався, що я про це не заговорю. Ти сам себе обдурював!