А за чаєм усі розмови зводилися до однієї теми: про рибу. Мумі-тато тепер не нахвалявся — звично й мило, як колись, — а виголошував цілі доповіді, які Мумі-мама вислуховувала з дещо розгубленим здивуванням, без жодної користі для себе, бо небагато могла втямити з тих проповідей про рибаків та їхні звички.
Вона думала: це вже не потіха. Ми вже насолили риби в усі банки та горщики, які лишень були, а він ловить та й ловить. Звичайно, добре, що у нас так багато їжі, але жилося якось веселіше, коли її було менше. Я гадаю, це море на нього загнівалося…
Мумі-мама щодня надягала смарагдовий пояс, щоб показати Татові, як їй подобається його подарунок. Хоча таку розкішну річ годилось би, без жодного сумніву, носити лише у неділю. Трохи шкода було, що скельця за все чіплялися, а рисові зернята обсипалися за кожним необережним рухом.
Мамин новий садок був доведений до ладу — блискуче кружало з водоростей біля підніжжя маякової гори. Вона виклала садок довкола круглими камінцями, бо море не захотіло подарувати їй черепашок. Посередині росла привезена з Долини троянда у своїй рідній землиці; пуп’янки готові були ось-ось розтулитися, однак вагалися. Воно й не дивно, бо ж надворі уже давно вересень.
Мумі-мама часто мріяла про те, які квіти вона посадить у своєму садку навесні. Вона намалювала їх на підвіконні вікна, що виходило на північ. Щоразу, сидячи біля вікна й дивлячись у морську далечінь, Мама малювала якусь нову квіточку, а думки її у ту мить витали зовсім деінде. Іноді вона й сама чудува— лася зі своїх квітів, вони ніби самі по собі виростали й ставали дедалі гарнішими.
Відколи ластівки відлетіли у теплі краї, під вікном стало трохи порожньо. Для відльоту вони вибрали вітряний день з мжичкою, ніхто й не помітив, коли вони зникли. На острові стало неприродно тихо. Мумі-мама звикла до їхнього щебету та безугавних перемовин під карнизом даху. Тепер лише чайки з жовтими незворушними очима пропливали повз її вікно, а ще зрідка десь дуже здалеку долинало тихе курликання журавлів, котрі відлітали на південь.
Тож нічого дивного, що ні Мумі-тато, ані Мумі-мама не помітили, що відбувається з їхнім синочком. Вони були зайняті своїми думками й нічого не знали про ялинник та галявинку, навіть не здогадувалися, що Мумі-троль щоночі, коли зійде місяць, сходить на піщаний берег моря із штормовим ліхтарем.
Що помітила і що собі думала Маленька Мю, не знав ніхто. Здебільшого вона трималася поблизу рибака, але вони майже не розмовляли. їхні стосунки вирізнялися толерантністю та визнанням взаємної незалежності, вони не намагалися зрозуміти чи справити враження одне на одного, а це теж одна з форм приємного співіснування.
Приблизно такою була ситуація восени на великому острові, коли тієї ночі повернулися морські конячки.
Ходити до моря зі штормовим ліхтарем стало вже не так цікаво. Мумі-троль звик до Мари. Тепер вона видавалася йому більш неприємною, аніж небезпечною. Він уже й сам не знав, чому приходить на берег поночі: заради Мари, чи усе ще сподівається повернення морських конячок. Просто він завжди прокидався зі сходом місяця і відчував нездоланну потребу вийти на морський берег.
Мара завжди приходила. Вона стояла віддалік у воді й водила очима за ліхтарем. Коли ж Мумі-троль гасив ліхтаря, Мара мовчки відпливала у темряву, а Мумі-троль повертався додому. Однак щоночі Мара підходила ближче. Тієї ночі вона чекала на піщаному пляжі.
Мумі-троль зупинився під вільхами і поставив ліхтар на землю. Мара порушила заведений ритуал, вийшовши на берег, і це було неправильно. їй нічого було робити на острові. Вона становила загрозу для усього живого.
Мумі-троль і Мара мовчки, як завжди, стояли одне перед одним. Але тепер Мара поволі відвела погляд від світла і витріщилася просто на Мумі-троля, чого раніше ніколи не робила. Якими ж холодними і наляканими були її очі! Місяць плив поміж хмарами, то зблискував, то погасав; на березі витанцьовували в’юнкі тіні.
І враз з-за мису вилетіли морські конячки. Вони не звертали жодної уваги на Мару, ганяли одна за одною у місячному сяйві, викрешували веселки, проскакуючи попід ними, тупочучи маленькими твердими копитцями. Мумі-троль помітив, що одна лошичка загубила свою підківку, вона мала їх тільки три. Лошичка була цвітаста, усіяна стокротками, на шиї та на ніжках квітки ставали дрібнішими. А може, то й не стокротки були, а водяні лілії — так ще поетичніше. Лошичка налетіла на штормовий ліхтар і перевернула його у пісок.
— Ти заважаєш моєму місячному сяйву! Моєму місячному сяйву! — гукала вона.
— О, вибач! — Мумі-троль поквапився загасити ліхтаря. — Я знайшов твою підківку…