«Хвиля самотня, місяць увійшов у сьому фазу, — читав Мумі-тато. — Сатурн зустрічається з Марсом.» Видно, у наглядача маяка все ж таки бували на острові гості? Відвідини, напевно, підтримували його на дусі. Решта записів були всуціль цифрами. Тато їх не розумів. Він перевернув зошит і почав писати з іншого боку.
Здебільшого він малював карти Чорного Ока — вид згори і в розрізі — і поринав у заплутані пояснення перспектив чи розрахунки.
Мумі-тато тепер щораз менше розповідав про свої дослідження. З часом він перестав тралити дно, сидів натомість у схованці наглядача маяка над урвищем і розмірковував. Інколи щось писав у зошиті в цератовій обкладинці — про озеро Чорне Око або про море.
Скажімо, міг записати таке: «Морські течії — дивне і загадкове явище, якому приділялася недостатня увага» або «Рух хвиль завжди викликає наше захоплення…» Потім клав зошит на коліна і цілком віддавався спостереженням.
Туман закрався на острів. Він наповз із моря, ніхто й не помітив, коли. Раптом усе заволокло блідою сіризною, кам’яна призьба наглядачевого сховку самотньо пливла у м’якій, наче вовняній, порожнечі.
Татові було до вподоби ховатися в тумані. Він задрімав. Зненацька у нього над вухом заячала чайка, і він скинувся зі сну; виліз зі своєї схованки та подався знову бродити островом, а в його голові безпомічно борсалися думки про течії та вітри, про походження штормів та дощу, про глибокі морські западини, в яких немає дна.
Мама бачила, як Тато брів із замислено похиленою на живіт головою, то виринаючи з туману, то поринаючи у нього знову.
«Він збирає матеріал, — думала вона собі. — Так він казав. Мабуть, уже всього зошита списав ним. Як то буде гарно, коли він нарешті той матеріал назбирає!»
Мама відрахувала п’ять смугастих карамельок — заохочення до праці — і поклала їх на тарільчик, а потім віднесла тарільчик до татового сховку над урвищем.
Мумі-троль лежав у кущиках вороніки, схилившись над Маминим глеком з питною водою. Він занурював кінську підківку в прозору брунатну воду і спостерігав, як срібло перемінювалося на золото. Вороніка та китички трави віддзеркалювалися у глечику — крихітний ландшафт, перевернутий догори цапки. Гілочки гарно й виразно вимальовувалися на тлі туману, видно було щонайменшу комашку, яка мандрувала по стеблині.
Потреба виговоритися про морську лошичку дедалі дужчала. Хоча би описати, яка вона на вигляд… Чи просто порозмовляти на тему морських конячок.
Он по травинці повзуть дві кузьки. Мумі-троль збурив воду в глечику, і мініатюрний ландшафт зник. Він підвівся і почалапав до ялинника. Від узлісся углиб вела вузенька стежка, протоптана у моху, очевидно, там мешкала Маленька Мю. У гущавині щось зашелестіло — вона була вдома.
Мумі-троль зробив крок, небезпечне бажання довіритися комусь застрягло грудкою йому в горлі. Він присів і поповз попід ялиновим віттям. Мю сиділа у хащі, згорнувшись клубочком.
— О, бачу, ти вдома, — ляпнув трохи по-дурному Мумі-троль. Він сів у мох, утупившись в неї поглядом.
— Що ти маєш в лапі? Мю.
— Нічого, — відповів Мумі-троль, втративши нагоду першим розпочати розмову. — Просто я проходив неподалік…
— Ха! — пирхнула Мю.
Він відводив убік очі, намагаючись уникнути її пронизливого насмішкуватого погляду. Он на гіллячці висить її дощовик. Он там — горнятко з чорносливом та родзинками. Пляшка з морсом…
Мумі-троль зірвався на лапи й нахилився. У гущавині, під гіллястими ялинками земля була усіяна блискучою брунатною глицею, і там, наскільки можна було розгледіти у сизому тумані, стояли рядками малесенькі хрести. Вони були зроблені з дерев’яних скіпок, перев’язаних нитями.
— Що ти зробила?! — скрикнув Мумі-троль.
— Може, гадаєш, що я поховала тут своїх ворогів, га? — запитала неймовірно потішена Мю. — Це могилки птахів. Хтось поховав тут купу птаства.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Мумі-троль.
— Перевірила… Маленькі білі скелети, як той, що ми знайшли у день приїзду під маяком. Помста Забутих Кісток, пригадуєш…
— Це справа рук наглядача маяка, — озвався після довгої мовчанки Мумі-троль.
Маленька Мю закивала головою, аж застрибав вузлик волосся у неї на потилиці.