— А що це там — небокрай? — не вгавав Тато.
Мама підвела погляд.
— Ні, — заперечила вона. — Блакитний ґанок… І моря тут теж немає.
Мумі-тато довго мовчки роздивлявся Мамині малюнки, а потім пішов ставити на плиту воду для чаю. Обернувшись знову, він побачив, що мама намалювала велику синю пляму, а поверх неї щось таке, що очевидно мало би зображувати човна. Однак непереконливо.
— Послухай-но, — озвався Тато, — ось це тобі не вдалося.
— Вийшло трохи не так, як я задумала, — жалібно визнала Мумі-мама.
— Але ж задум був гарний, — потішив її Тато. — Гадаю, варто все ж знову повернутися до ґанку. Малювати слід лише те, що хочеться.
Після того вечора Мамин настінний розпис чимраз більше почав нагадувати Долину Мумі-тролів. їй важкувато давалася перспектива, тож іноді доводилося виривати деякі деталі з контексту і малювати в якомусь іншому місці. Скажімо, кухонну плиту та фрагменти вітальні. Цілком неможливо зобразити усі кімнати, хіба по одній стіні з кожної, але це якось неприродно.
Найліпше Мамі малювалося перед заходом сонця, тоді у вежі було порожньо і тихо, а вона набагато виразніше бачила перед собою рідну домівку та Мумі-долину.
Одного вечора небо на заході запалало найгарнішими та найяскравішими барвами. Такого заходу сонця Мамі ще ніколи не доводилося бачити. Небокрай спалахнув багряним, оранжевим, рожевим та жовтогарячим полум’ям, хмари струшували палаючі краплі у темне бурхливе море. Повіяв південно-західний вітер, він налетів на острів з чорно-чоренного, різко окресленого обрію.
Мама стояла на обідньому столі й малювала червоною фарбою яблука у кроні дерева. Якби ж то у неї було достатньо фарб, щоб розмалювати маяк ззовні! Які чудові яблука! Які розкішні троянди!
Доки Мама розглядала небо, вечірні промені прокралися на стіну і запалили квіти у її садку. Вони ожили, засвітилися. Садок немов розтулився, посипана жорствою стежина з дивною просторовою перспективою стала цілком реальною і провадила просто до ґанку. Мама поклала лапи на стовбур деревця, нагрітий сонцем, і відчула, що бузок розцвів.
Раптом стіною блискавично промайнула тінь, щось чорне пролетіло повз вікно. Велетенський чорний птах літав навколо їхнього маяка, почергово з’являючись у кожному вікні: західному, південному, східному, північному… Він літав та літав, наче очманілий, з посвистом змахуючи розлогими крильми.
«Ну ось, ми оточені, — збентежено подумала Мумі-мама. — Зачароване коло… Я боюся! Я хочу додому… Я хочу нарешті опинитися вдома, далеко від цього пустельного острова та підступного моря…»
Мама обійняла лапами стовбур яблуньки на стіні й міцно заплющила очі. Шорсткувата кора дихала теплом. Шум моря пропав. Мама увійшла до свого садка.
У кімнаті, нагорі маяка, стало порожньо. На підлозі стояли бляшанки з фарбами, за вікном усе ще кружляв в самотньому танку буревісник. Коли небо на заході згасло, він полетів у відкрите море.
Настав час для чаювання, родина повернулася додому.
— А де мама? — здивувався Мумі-троль.
— Може, пішла по воду, — висловив припущення Тато. — Доки нас не було, вона намалювала ще одне дерево.
Мама стояла за стовбуром яблуні, спостерігаючи, як її родина готує чай. Вона бачила їх мов крізь серпанок, наче вони рухалися під водою. Її анітрохи не спантеличило те, що відбулося. Вона знову опинилася у своєму садку, де все було на своїх місцях і росло, як належалося. Дещо вона намалювала неправильно, але то пусте. Мама сіла у високу траву, прислухаючись до кування зозулі десь за рікою.
Коли вода на чай закипіла, Мама солодко спала, притулившись головою до стовбура яблуньки.
Розділ сьомий
Південно-західний вітер
Коли настали сутінки, Рибак відчув, що невдовзі з моря прикотяться чудові хвилі. Він витягнув човна високо на берег свого мису, перевернувши його догори кілем, і міцно прив’язав вудочки. Потім Рибак заповз до свого цементного будиночка, згорнувся сірим зім’ятим клубочком і віддався на поталу розкішній, досконалій самотності.
З усіх вітрів Рибак найдужче любив південно-західний вітер. Він щойно звіявся і не стихне до ночі. То був осінній південно-західний вітер, який міг шаленіти й кілька тижнів, наганяючи на острови величезні сірі гори хвиль.
Рибак сидів у своєму будиночку, спостерігаючи, як чимраз могутнішими стають хвилі. Яка то незмірна розкіш — нічим більше на світі не морочити собі голову, коли ніхто не набридає розповідями та безконечними запитаннями, коли до всього байдуже і не треба ні про що шкодувати. Лише незбагненна, недосяжна велич моря та неба, що струменіло над ним і повз нього, ніколи не розчаровували його.