У його голові виринула запаморочлива думка, що море не підкоряється жодним законам, але він її поквапно прогнав. Тато прагнув збагнути море, щоб любити його й зберегти повагу до самого себе.
Доки Мумі-тато ламав голову над своїми теоріями, Мумі-мама щораз далі входила до свого садка. Вона зауважила купу дрібничок, які варто було перемалювати заново. Поступово Мама настільки осміліла, що ховалася за стовбурами дерев лише тоді, як чула скрип сходів. Помітивши, що, ступаючи на стіну, вона стає завбільшки з кавник, Мама намалювала у садку купу маленьких мамів та той випадок, якби хтось із родини її таки помітив. Якщо завмерти і не ворушитися, ніхто й не здогадається, котра з мам на стіні справжня.
— У вас манія величі, — зробила висновок Маленька Мю. — Чому б вам не намалювати когось із нас, а то лише Мама і Мама…
— Ви ж на острові… — відповіла Мама.
Вона поцікавилася у Мумі-троля про родинне свято на його галявинці, але синок щось пробурмотів і вислизнув з дому.
«То Морська лошичка в усьому винна, — подумала Мумі-мама. — Гай— гай, а час минає…» І вона заходилася малювати нову маленьку маму, що ніжилася у затінку бузку.
Мумі-троль поволізійшов униз сходами і вийшов із маяка. Галявинки уже не існує, і морських коників теж нема.
Він замислено дивився на мамин садок під скелею. Усі кущики шипшини зів’яли, бо їм нараз стало надто добре: ні піску, ані каменів — з ким змагатися? Посеред рабатки Мама поставила маленький парканець, обгородивши, очевидно, щось дуже гарне. Вдалася до нової спроби… Мама не опускає лап!
З пагорба злетіла, мов на крилах, Маленька Мю.
— Привіт! — гукнула вона. — Угадай, що там росте? Вгадуй тричі!
— Скажи сама!
— Яблуко! — сповістила Мю. — Мама посадила яблуко. Його прибило до берега. Мама сказала, що зернята проростуть, і виросте дерево.
— Яблуко… — ошелешено повторив Мумі-троль. — Це ж скільки років мине, доки воно виросте!
— Можна й до ворожки не ходити… — пирхнула Маленька Мю, і її знову мов вітром здуло.
Мумі-троль не зводив погляду з гарненького пар— канця, який трохи нагадував поруччя ґанку в рідній Долині. Він засміявся сам до себе. Сміятися було так приємно! Його Мама найвпертіша з усіх мам на світі! Хтозна, може, й справді з яблучка виросте яблуня. Мама заслужила собі на це… Потім його думки перескочили на інше. Мумі-троль думав про те, що таки ліпше мати хатинку, аніж жити на галявинці. Хатинку, збудовану власноруч. На вікні у нього лежали б гарні кругленькі камінці.
Аж надвечір Мама з Татом помітили, що ліс суттєво наблизився до маяка. Найбільше квапилися вільхи. Вони вже здолали половину шляху від берега, і лише та вільха, до якої була прип’ята мотузкою «Пригода», залишилася на місці — її стримував зашморг на шиї. Бідне дерево ледь не задушилося від натягу. Голі осики, які вже не могли шелестіли листям від страху, розсіялися наляканими зграйками вересовою лукою.
Дерева були схожі на комах, їхнє довге чіпке коріння чіплялося за каміння, хапалося за верес, опираючись натиску південно-західного вітру.
— Що з ними? — прошепотіла Мумі-мама, дивлячись на Тата. — Чому вони так поводяться?
Мумі-тато стиснув зубами люльку, розпачливо шукаючи відповіді на Мамине запитання. Неймовірно прикро визнавати свою неспроможність, кажучи: «Я не знаю». Незрозумілі речі, що відбували навколо, виснажили його до краю.
Зрештою він сказав:
— Таке відбувається ночами… нічні переміни, розумієш?
Але Мама нерозуміюче витріщалася на нього.
— Можливо… — вів Тато далі, хвилюючись. — Я маю на увазі, що під покровом темряви відбуваються якісь таємничі зміни… Якщо ми також вийдемо у пітьму й тим самим поглибимо все, тобто сум’яття, то воно набере таких розмірів, що не зможе влягтися до ранку, коли ми прокинемося…
— Але ж, любий, — стурбовано урвала його Мумі-мама.
Мумі-тато почервонів як буряк.
По довгій хвилі зніченої мовчанки озвався Мумі-троль.
— Вони бояться, — пролепетав він.
— Гадаєш? — вдячно підхопив Тато. — Ти щось там казав…