Мумі-тато стояв біля західного вікна і дивився на острів. Він чув, як його родина обговорювала дві глобальні проблеми: як заманити Рибака на маяк і як перетягнути з мису скриньку з віскі. Але сам він не міг думати ні про що інше, окрім тріпотливого серця острова, яке нажахано гупало глибоко у надрах землі.
Треба поговорити про це з морем.
Мумі-тато подався до закапелка, де любив усамітнюватися Наглядач маяка. Сидячи над урвиськом, він плив, неначе галеон, на носі свого острова-корабля.
Тато чекав великої, справжньої бурі, але вона не виправдала його сподівань. Жодних білих, гарних перлин шумовиння, бо таких і не буває при восьмибальному штормі. Натомість вітрюган зривав з гребенів хвилі бурунці й розвіював їх сірою імлою понад морем, яке немов перекосило від люті пооране борознами та зморшками обличчя.
Мумі-тато налаштувався на одну хвилю з морем, нині це було дуже легко зробити. Він спілкувався з морем так само невимушено, як його пращури.
— Навіщо ти викаблучуєшся, намагаючись справити на нас враження? Ти надто могутнє для цього! — промовив Тато до моря. — Така поведінка не гідна тебе! Невже для тебе й справді так важливо налякати маленький нещасний острів, який, незважаючи ні на що, все ж намагається вистояти? Ти мало би радіти, що острів наважився постати так далеко на твоїх просторах! Бо з ким би ти змогло себе порівнювати? Як би зуміло розважатися без прибою? Подумай про це! Тут є клаптик лісу, який ледь животіє з твоєї вини, і трохи мізерної землі, яку ти нещадно здуваєш, а ще жменька ґулястих скель, які ти нещадно сточуєш, щоб і сліду по них не зосталося. І ти ще наважуєшся їх лякати! — Мумі-тато нахилився вперед, суворо дивлячись на збурунене море. — Одного ти лише не збагнуло: тобі слід піклуватися про цей острів, захищати його і втішати, а не хизуватися власною могуттю! Розумієш? — Тато знову прислухався до шторму, але море йому не відповіло.
— Ти спробувало налякати і нас, — вів Мумі-тато далі, — але всі витівки, до яких ти вдавалося, були даремними. Ми вистояли! Я намагався збагнути тебе, але тобі це не сподобалося. Ми, не покладаючи лап, продовжували будувати тут нашу домівку. Ось так! Мушу визнати, до речі, заради справедливості, що отой твій вчинок, коли ти подарувало нам скриню віскі, був таки порядним. Я знаю, що ти мало на увазі. Ти вмієш визнавати поразку. Але демонструвати натомість свою зверхність беззахисному острову ганебно! Усе це я кажу лише тому — чи майже лише тому, — що люблю тебе!
Мумі-тато замовк, він дуже втомився. Прихилившись до скелі, чекав на відповідь моря. Море нічого не сказало, однак хвиля принесла на своєму гребені блискучу дводюймову дошку.
Мумі-тато напружено спостерігав за нею. Он з’явилася ще одна. І ще… Купа дошок! Хтось скинув їх у море, щоб зменшити навантаження на судно.
Тато видряпався на вершину гори й кинувся додому, весело сміючись на бігу.
Море попросило вибачення, воно хоче, щоб вони залишилися на острові! Хоче допомогти їм будувати свою домівку, хоче, щоб їм тут стало гарно і затишно, хоч вони й відрізані тут від світу безмежним монотонним небокраєм.
— Виходьте! Виходьте! — репетував Мумі-тато у сходовій кліті маяка. — Дошки! До нас жене цілий вантаж дошок! Покваптеся! Треба їх позбирати!
Уся родина висипала на берег острова.
Ось дошки нарешті прибило до берега з підвітряного боку, вони гойдалися у хвилях прибою, важкі й неповороткі, готові будь-якої миті поплисти далі, щоб ощасливити ще й інші береги. Не можна гаятися, Мара б їх ухопила! Ніхто не сподівався, що вода така холодна, — усі притьмом шубовснули у воду. Можливо, у їхньому роду був колись старий морський розбійник, який відчув незаконну здобич і вселив наснагу у своїх нащадків. Та наснага їм тепер згодилася! Відвічна туга острова та самотність моря надто глибоко всоталася у їхні душі, а тепер вони звільнялися від неї, завзято працюючи, — виловлювали у воді дошки, виносили на берег та складали стосами, раз у раз перегукуючись крізь ревище хвиль, лиш би показати одне одному, що вони живуть на повну силу. А над штормовим островом нап’яло свій шатер яскраве безхмарне небо…
Непросте це завдання — доправити на суходіл дводюймові дошки, неслухняні й обважнілі від води. Така дошка, коли вона летить на хвилі, мов таран, може бути дуже небезпечною, навіть лапу може поранити.
Зате потім, коли дошка лежить високо на березі, куди не сягає море, вона стає справжнім скарбом. Тільки тому, ясна річ, що є трофеєм. Блискуча, теплого кольору від старої смоли, важка й досконала, з клеймом власника на зрізі. Дивишся на неї з гордовитою поблажливістю завойовника, і відразу уявляється тридюймовий цвях, який з насолодою вганяється в її тіло.