Дві свічки згоріли дотла й стекли на торт. Надворі споночіло, шторм не вщухав. А на маяку панували тиша та спокій, як рідко бувало на забавах у Мумі-тролів.
Думка про Мару промайнула в голові Мумі-троля, але не обпекла тривогою. Вони зустрінуться згодом, поспіху немає. Він відчував: Мара вже не боїться, що він покине її напризволяще.
Нарешті озвався й Мумі-тато.
— Послухайте, я маю скриньку віскі, стоїть на березі вашого мису. Як гадаєте, вітер скоро вляжеться?
— Гм, — гмикнув Наглядач маяка, — якщо вже налетів південно-західний, то може шаленіти й тижнями… А з віскі нічого не станеться, хай собі там стоїть.
— Маю намір поглянути трохи згодом, що там з погодою, — вів далі Мумі-тато, набиваючи люльку. — Як на вашу думку, човна не знесе у море?
— Навряд, — поважно відказав Наглядач маяка. — Настав новий місяць, тож припливу не буде…
Догоріла й третя свічка. Тепер лише світло від вогню у плиті витанцьовувало на долівці.
— Я випрала простирадла, — втрутилася у розмову Мумі-мама. — Хоч вони й були ще зовсім чисті. Ваше ліжко стоїть на своєму колишньому місці.
— Дякую, дякую, — Наглядач маяка встав з-за столу. — Тільки цієї ночі я, мабуть, таки спатиму у маяковій вежі.
Усі побажали одне одному на добраніч.
— Підемо на мис? — запитав Тато у синочка.
Мумі-троль кивнув.
Коли Тато і Мумі-троль вийшли на пагорб, на якому височів маяк, на південно-західному прузі з’явився тоненький місячний серпик. Молодий місяць осяяв осінню пітьму. Вони рушили вниз, до вересової луки.
— Тату! — окликнув Мумі-троль. — Я маю ще залагодити деякі справи на піщаному пляжі. Треба зустрітися з однією знайомою…
— Гаразд, — не заперечував Мумі-тато. — Побачимося завтра. Бувай!
— Бувай!
Мумі-тато попростував далі островом. Думки про те, що скриню з віскі може змити у море, більше не дошкуляли йому. Та й одним мисом більше чи менше, коли їх маєш купу, теж не так вже й важливо.
Тато підійшов до самого прибою. Перед ним котило хвилю за хвилею його море, величаве, збурунене білим шумовинням, спокійне і могутнє.
Тато викинув з голови усі зайві думки, він просто насолоджувався життям усім своїм єством — від кінчика хвоста до кінчиків вух.
Коли він обернувся, щоб поглянути на свій острів, морем промайнув білий сніп світла, докотився до пустельного небокраю й разом з хвилями повернувся назад.
То світився маяк.
НАПРИКІНЦІ ЛИСТОПАДА
Моєму братові Лассе
1
Одного дня рано на світанку Нюхмумрик прокинувся у своєму наметі в Долині Мумі-тролів і відчув, що у повітрі запахло осінню.
Зміна пір року відбувається зненацька. Нараз усе стає інакшим. Той, кого чекає далека дорога, дорожить кожною хвилиною, поспіхом витягає з землі кілочки намету, гасить грань у ватрі, квапиться, щоб ніхто його не затримав зайвими розпитуваннями, на ходу одягає лямки наплічника і ось нарешті крокує битим шляхом. Щойно тоді мандрівника огортає блаженний спокій, він стає умиротвореним, як дерево, на якому жоден листок не шелесне. Там, де стояв намет, залишається чотирикутник вицвілої трави.
Згодом, як уже настане день, прокинуться друзі і скажуть: «Він подався у дорогу — прийшла осінь».
Нюхмумрик йшов спокійною розміреною ходою. Ліс взяв його в свої обійми, замжичив дощик. Дощ лопотів по крисах його зеленого капелюха та дощовику, також зеленому, навколо чулися шепоти та лопотіння крапель. Ліс огорнув його м’якою пеленою самотності, сховавши від світу.
До моря збігало чимало долин. Уздовж узбережжя, велично вигинаючись, брели гірські кряжі, то тут, то там далеко у воду збігали продовгуваті миси, а море вгризалося у суходіл глибокими затоками. В одній із таких долин мешкала собі самотньо одна чепуруля. Нюхмумрикові не раз стрічалися чепурулі, він знав, що живуть вони за своїми дивними й непростими законами, тому завжди оминав їхнє житло надзвичайно тихо і скрадливо.
Будиночок цієї Чепурулі був оточений високим гострим частоколом, на хвіртці висів замок. На подвір’ї було порожньо. Білизняні шворки знято, дровітня зяяла пусткою. Ніде не видно гамака чи літніх садових меблів, жодного затишного безладу, звичного для садиби влітку: ані грабель чи відер, ані забутого капелюха чи тарільчика з молоком для кицьки, ані любих серцю дрібничок, що чекають наступного ранку й свідчать про те, що у цьому домі живуть і раді гостям.