Гемуль підвів голову.
— Привіт! — сказав він. — А я думав, це Мумі-тато. Ти не знаєш, куди всі поділися?
— Ні, — відповів мудрик.
— У їхніх дровах купа цвяхів, — пояснив Гемуль, показуючи сокиру. — Старі дошки та цурпалки, пообтикувані цвяхами. Добре, що є тепер з ким порозмовляти… Я прийшов сюди відпочити, — вів далі Гемуль. — Вирішив зробити несподіванку старим знайомим! — він засміявся, ставлячи сокиру на долівку дровітні. — Послухай-но, мудрику, занеси дрова до кухні, щоб вони просохли, потім поскладаєш їх ось тут і тут, а я тим часом приготую каву. Кухня — праворуч, з протилежного боку будинку.
— Я знаю, — відповів Лавка.
Гемуль почалапав до будинку, а мудрик заходився збирати в оберемок дрова. Гемуль не звик рубати дрова — це мудрик відразу помітив, — але ця робота йому, очевидно, дуже подобалася. Свіжі полінця приємно пахли.
Гемуль вніс до вітальні тацю з кавою й поставив її на овальний столик з червоного дерева.
— Ранкову каву прийнято пити на ґанку, — пояснив він. — Але гостям, які вперше прийшли на гостину, каву слід подавати у вітальні.
Стільці мали бордову оксамитову оббивку, а спинку кожного прикрашала мереживна серветка. Мудрик боязко роззирався у цій гарній, витриманій у суворому стилі кімнаті. Він навіть боявся сісти, меблі були надто розкішними. Кахельна піч, розмальована візерунками з соснових шишок, з блискучими латунними дверцятами, сягала стелі, шнур пічної заслінки вигаптуваний бісером. Комод, кожна шухлядка якого мала позолочену ручку, також був відполірований до блиску.
— Чому ти не сідаєш? — здивувався Гемуль.
Мудрик примостився на самому краєчку стільця, витріщившись на портрет над комодом. На портреті було зображено якусь сивочолу особу з близько посадженими очицями, хвостом та надзвичайно великим носом.
— Це їхній пращур, — пояснив Гемуль. — У ті часи вони ще мешкали за кахельними печами…
Погляд мудрика помандрував далі, до східців, що зникали у моторошній темряві горища.
— Може, в кухні тепліше, — здригнувшись, мовив він.
— Твоя правда, — сказав Гемуль. — В кухні затишніше.
Він підхопив тацю, і вони вийшли з вітальні.
За весь день вони ані словом не згадали про родину, яка покинула свій дім. Гемуль згрібав опале листя в садку й базікав про все, що спадало йому на думку, а мудрик мовчки ходив за ним, збираючи листя в кошик.
На якусь мить Гемуль затримався біля Татової блакитної скляної кулі, зазирнув досередини.
— Окраса саду. Коли я був ще дитиною, такі кулі зазвичай вкривали сріблом, — мовив він і знову взявся до роботи.
Мудрик Лавка навіть не глянув на кулю. Він хотів помилуватися нею, коли залишиться сам. Скляна куля була осердям Долини, у ній завжди віддзеркалювалися мешканці цієї околиці. Якщо хоч хтось із родини Мумі-тролів залишився удома, їх можна буде побачити в темно-блакитній скляній глибині.
Коли настали сутінки, Гемуль зайшов до вітальні й завів Татів настінний годинник. Спершу годинник забамкав, мов шалений, часто і нерівно, а потім пішов звичним ходом. Тепер годинник цокав тихо й рівномірно, вітальня знову ожила. Гемуль підійшов до барометра. Великий барометр мав прикрашений орнаментом корпус із тьмяного червоного дерева. Гемуль постукав по ньому. Прилад показував перемінно. Гемуль повернувся до кухні.
— Усе починає налагоджуватися! — сповістив він. — Зараз розпалимо у печі й вип’ємо ще кави. Гаразд?
Гемуль запалив кухонну лампу, приніс із комори сухарики з корицею.
— Справжні корабельні сухарі, — пояснив він. — Вони нагадують мені про мого човна. їж, мудрику! Ти надто худий!
— Дуже дякую.
Гемуля охопило легеньке збудження, він нахилився над кухонним столом і сказав:
— Мій вітрильник збудований на славу. Що може бути ліпшого на світі, як спустити навесні човна на воду?
Мудрик бовтав сухариком у каві і вперто мовчав.
— Отак чекаєш, чекаєш, — не вгавав Гемуль, — а тоді нарешті приходить весна; піднімаєш вітрило і гайда в море!
Мудрик поглядав на Гемуля з-під навислої на очі гривки й врешті видушив з себе:
— Ага…
Гемуль раптом спохмурнів — у хаті було надто тихо.
— Однак не завжди вдається здійснити все, що задумав, — сказав він. — Ти знаєш тутешніх мешкан-ців?
— Так, Мумі-маму, — відповів мудрик. — Інших пригадую невиразно…
— Я так само, — підхопив Гемуль, зрадівши, що дочекався хоч слова від мудрика. — Я ніколи до них не приглядався. Були собі та й були… — він завагався на мить, підшукуючи слова. — Я просто завжди відчував їхню присутність, якщо ти розумієш, що я маю на увазі… От, як, скажімо, присутність дерев чи речей…