— Мені шкода, Дев, але ж вона мене везе.
— Ще є автобус, — нагадав я, наперед знаючи, що цей аргумент не подіє.
— Сонечко, я обіцяла. А ще в нас квитки на «Піпіна»[16] в «Імперіалі». Нам їх тато Рене подарував, такий сюрприз був. — Вона ненадовго замовкла. — Ну порадій за мене. От ти аж у Північну Кароліну їдеш, і я за тебе рада.
— Радію, — сказав я. — Вас зрозумів.
— Отак уже краще. — Венді стишила голос до інтимного шепоту. — Наступного разу, коли залишимось удвох, я тобі все компенсую. Обіцяю.
Обіцянки своєї вона так і не виконала, але й не порушила, бо після того дня в «кабінеті» професора Нако я Венді Кіґан більше не бачив. Не було навіть останнього телефонного дзвінка, сповненого сліз та звинувачень. Так порадив мені Том Кеннеді (невдовзі ви з ним познайомитеся), і, напевно, то було на краще. Мабуть, Венді чекала такого дзвінка, може, навіть, хотіла, щоб він пролунав. Якщо так, то я її розчарував.
Дуже на це сподіваюся. Після стількох років, коли всі лихоманки й марення давно позаду, я все ще на це сподіваюся.
Кохання залишає по собі шрами.
Я так і не написав книжок, про які мріяв, усіх тих майже-бестселерів, які так схвально прийняла б критика, але в ролі письменника мені живеться непогано, і я вдячний за це долі. Тисячам інших пощастило значно менше. Мої заробітки стабільно зростали, і зрештою я перейшов працювати у «Комершіал Флайт», періодичне видання, про яке ви, напевно, ніколи не чули.
За рік по тому, як я обійняв посаду головного редактора, доля знову привела мене в університетське містечко УНГ. Я приїхав на дводенний симпозіум, присвячений майбутньому спеціалізованих журналів у двадцять першому столітті. У другий день під час перерви я несподівано для себе самого вирішив прогулятися до Гамілтон-Сміт-Холу і зазирнути під сходи в підвалі. Теми робіт, схеми розташування студентів з іменами знаменитостей, албанське мистецтво — все зникло. Так само, як і стільці, диван і високі попільнички. Та все ж хтось ще пам’ятав. Скотчем до внутрішнього боку сходів, де колись була табличка з написом «курити завжди дозволено», приліпили смужку паперу з надрукованим на ній одним-єдиним рядком, та таким дрібним шрифтом, що я мусив нахилитися ближче і зіп’ястися навшпиньки, щоб його прочитати:
Професор Нако тепер викладає у Гоґвортській школі чарів та чаклунства
Ну що ж, а чому б і ні?
Чому, бляха, ні?
Що ж до Венді, мені про неї відомо не більше, ніж вам. Напевно, я міг би скористатися Ґуґлом, цією чарівною кулькою[17] двадцять першого століття, — розшукати її й довідатися, чи змогла вона втілити свою мрію й відкрити ексклюзивний маленький бутік. Але навіщо? Що було, те загуло. Минулого не повернеш. А після «Джойленду» (північніше по узбережжю від містечка з райською назвою Гевенз-Бей, не забуваймо про це) розбите серце перестало здаватися мені чимось дуже важливим. І велику роль у цьому відіграли Майк та Енні Рос.
Зрештою ми з татом їли його знамените куряче рагу самі, без жодних гостей (що, цілком імовірно, влаштовувало Тімоті Джонса, хоч він з поваги до мене й намагався це приховати, але я знав, що до Венді він ставився десь приблизно так само, як я — до її подруги Рене). Тоді я думав, що він трохи ревнує, бо Венді посіла в моєму житті таке велике місце. Та тепер розумію, що він просто бачив її більш чітко, ніж я. Хоча стверджувати не стану, бо ми з ним ніколи про це не говорили. Мені взагалі здається, що чоловіки не вміють вести значущі розмови про жінок.
Повечерявши й вимивши посуд, ми посідали на канапі, пили пиво, їли попкорн і дивилися фільм з Джином Гекменом[18] у головній ролі, де він грав крутого поліцейського — фут-фетишиста. Мені бракувало Венді (котра, мабуть, тієї миті слухала, як у «Піпіні» співають «Трохи сонячного сяйва»), але в чоловічій компанії є свої переваги — принаймні можна не криючись відригувати й пердіти.
Наступного дня (то був мій останній день удома) ми пішли прогулятися уздовж закинутих залізничних колій, що тяглися крізь ліс за будинком, у якому я виріс. У мами було непорушне правило — щоб ми з друзями трималися якнайдалі від тих колій. Останній вантажний потяг компанії GS&WM прогуркотів по них десять років тому, іржаві шпали позаростали бур’янами, але мама на це не зважала. Вона була свято переконана — якщо ми там гратимемося, зненацька звідкись вигулькне останній поїзд (назвімо його Дітожерчим експресом), кулею промчить по рейках і розчавить нас усіх на пасту. Та тільки поїзд, що пройшов не за розкладом, першою збив її — метастатичний рак грудей у сорок сім років. Чортів знавіснілий експрес.
17
Пластмасова іграшка у вигляді більярдної кулі з намальованою на ній вісімкою. Якщо потрусити, відповідає на поставлене запитання словами «так» чи «ні».