— А мені тепер що робити? — спитав я.
— А ти зможеш приїжджати до мене, — відповіла вона. — Я буду страшенно скучати за тобою, але правда, Дев, нам із тобою тільки на користь піде, якщо ми трохи побудемо нарізно.
Слова, що найчастіше віщують кінець. Напевно, ця думка відбилася в мене на обличчі, бо Венді стала навшпиньки й поцілувала мене.
— У розлуці любов міцнішає, — сказала вона. — Крім того, якщо в мене буде своє житло, ти зможеш залишитися на ніч.
Але, кажучи це, вона не дивилася на мене, та й на ніч я в неї ніколи не залишався. «Забагато сусідок, — казала вона. — Замало часу». Звісно, такі проблеми можна було легко подолати, проте чомусь ми цього не зробили, що само по собі мало би бути для мене промовистим знаком. Озираючись назад, я бачу, наскільки промовистим насправді він був. Кілька разів ми підійшли до «цього» впритул, але «це» так і не сталося. Вона завжди зупиняла мене, а я не наполягав. Я був дуже галантним, хай поможе мені Бог. Відтоді я частенько замислювався над тим, що б змінилося (на краще чи на гірше), якби я таким не був. Але тепер я точно знаю, що галантним хлопцям рідко дають. Напишіть це на аркуші паперу й повісьте в себе на кухні.
Перспектива провести ще одне літо, замітаючи підлогу в їдальні й складаючи брудні тарілки у старезні посудомийні машини в їдальні, не надто мені всміхалася, особливо коли Венді за сімдесят миль на південь милуватиметься яскравими вогнями Бостона. Але то була постійна робота, якої я потребував, а інших підробітків не намічалося. Та раптом у лютому нагода змінити роботу приїхала до мене на конвеєрі з брудним посудом.
Того дня хтось читав «Керолайна Лівінґ», запихаючись стравами дня — бургерами «Мексикалі» й картоплею-фрі «Карамба». Цей хтось залишив на таці журнал, а я його підібрав разом із тарілками. Хотів був викинути у смітник, та потім передумав. Безплатне чтиво — воно й в Африці безплатне чтиво. (А я мусив заробляти собі на навчання, не забувайте про це.) Я запхав його собі в задню кишеню та й геть забув, аж поки не прийшов у свою кімнату в гуртожитку. Там, коли я перевдягав штани, журнал випав на підлогу й розгорнувся на розділі з оголошеннями.
Той, хто читав журнал, обвів кружальцем декілька оголошень про роботу… хоча зрештою, напевно, ця людина вирішила, що вони всі їй не підходять, інакше «Керолайна Лівінґ» не опинилася б на конвеєрі. Оголошення, на яке я звернув увагу, містилося ближче до кінця сторінки, хоч його й не обвели. Перший рядок жирними літерами проголошував: «РОБОТА ПОБЛИЗУ РАЮ!» Хіба міг англійський філолог прочитати таке і не пійматися на гачок? І хіба міг похнюплений двадцятиоднорічний юнак, у чиїй душі наростав страх, що його дівчина віддаляється од нього, не піддатися чарам, коли уявляв собі роботу в місці під назвою «Країна розваг»[5]?
В оголошенні був номер телефону, і я, не в змозі опиратися імпульсу, подзвонив. Через тиждень у мою поштову скриньку в гуртожитку лягла заява про працевлаштування. У листі, що її супроводжував, було написано: якщо я хочу отримати роботу на все літо і повний день (а я хотів), то виконуватиму багато різних доручень, і майже всі вони будуть пов’язані з допомогою відвідувачам. Я повинен мати чинне посвідчення водія, а також пройти співбесіду. Наближалися весняні канікули, тож я міг пожертвувати поїздкою на тиждень додому в Мен і натомість з’їздити на цю співбесіду. Та тільки я планував провести хоча б частину цього тижня з Венді. Може, у нас би навіть дійшло до «цього».
— Їдь на співбесіду, — сказала Венді, коли я їй розповів. Ані тіні вагання не промайнуло в її голосі. — Принаймні буде пригода.
— Мені б з тобою була пригода, — завважив я.
— У нас буде повно часу наступного року. — Вона зіп’ялася навшпиньки й цьомнула мене. (Вона завжди ставала навшпиньки.) Чи зустрічалася вона вже тоді з тим іншим хлопцем? Мабуть, ні, але, безперечно, уже накинула на нього оком, бо він разом із нею слухав курс «Основи соціології». Про це мала знати Рене Сент-Клер, і якби я спитав, вона б, швидше за все, мені все вивалила (патякати язиком було улюбленою справою Рене, сто відсотків, що на сповіді вона доводила священика до виснаження), але є такі речі, про які краще не знати. Наприклад, чому дівчина, яку ти кохав усім серцем, постійно відмовляла тобі, але практично за першої ж нагоди стрибнула в ліжко з іншим хлопцем. Я не певен, що людям удається повністю забути своє перше кохання — десь там глибоко всередині воно все ще запускає пазури. Якась частина мого «я» досі хотіла б знати, що було зі мною не так. Чого мені бракувало. Тепер мені перевалило за шостий десяток, волосся посивіло, я переміг рак простати, але мені досі хочеться знати, чому я не підійшов тоді Венді Кіґан.