— Так.
— А так зупиняєш. — Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. — Поки що все зрозуміло.
— Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?
— Але ж права в тебе є?
— Так, видані штатом Мен, але…
— У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?
Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.
— На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. — Він знову пересунув важіль вперед. — Бачиш?
Я підтвердив.
— Поки колесо не нахнябиться…
— Що?
— Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду — а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, — переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. — Він показав на радіоприймач у валізі. — Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року — ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», — поки сонце не сяде.
— Зрозуміло. А як їх висаджувати?
— Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.
— А по-нашому?
— П’ятсот.
Я невпевнено подивився на нього.
— Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.
— Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.
— Якщо ви так вважаєте.
Лейн махнув рукою.
— Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?
Нічого доброго я навіть близько не бачив — я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів[27] після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.
Гарді взяв мене за плече.
— Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».
— Добре, — сказав я.
— Хороший хлопчик. — Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. — І візьми собі пару таких — знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. — Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.
— Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.
Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.
— Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.
Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням — кожен заїзд називали «бумом».
Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму[28]).