Хоча не завжди.
— Я не розумію.
— Облиш слухати ті похмурі записи, ти мене зрозумів? — Вона суворо зиркнула мені в очі та розсміялася — з подиву, який у них побачила. — Нехай Роззі Ґолд лише єврейська мама й бабуся, та Мадам Фортуна бачить чимало.
Так само, як моя квартирна хазяйка. Трохи згодом я дізнався (коли побачив, як Роззі та місіс Шопло обідають разом у Гевенз-Бей в один з вихідних, які в Мадам Фортуни видавалися нечасто), що вони давні близькі подруги й знають одна одну багато років. Місіс Шопло стирала порох у мене в кімнаті й раз на тиждень пилотяжила підлогу. Вона могла бачити мої записи. Що ж до решти — тих сумнозвісних суїцидальних намірів, що часом навідували мене, — чи не могла жінка, яка більшу частину свого життя провела, спостерігаючи за людьми й шукаючи психологічних підказок (тих, що і говіркою, і мовою великого покеру називалися телзами), здогадатися, що чутливий юнак, якого щойно покинула дівчина, міг плекати думки про таблетки, і мотузку, і морські хвилі?
— Я їстиму, — пообіцяв я. До Перших воріт мені ще треба було зробити купу всього, та загалом аж нетерпеливилося втекти від неї, поки вона не сказала щось цілковито ганебне, наприклад: «Її дзвати Вендзі, і ти досі думаєш про неї, коли маз-турбуєш».
— А ще перед сном випивай велику склянку молока. — Вона настановчо піднесла догори вказівний палець. — Не кави — молока. Помодже тобі зпати.
— Варто спробувати, — сказав я.
Знову з’явилася Роз.
— Того дня, коли ми познайомилися, ти питав, чи є в твоєму майбутньому вродлива жінка з темним волоссям. Пам’ятаєш?
— Так.
— І що я сказала?
— Що вона в моєму минулому.
Роззі кивнула, сильно і владно.
— Так і є. І коли тобі захочеться подзвонити їй і благати дати тобі другий шанс — а таки захочеться, захочеться, — май трохи гордості. Поважай себе. А ще пам’ятай, що міжміські дзвінки коштують дорого.
«Скажи мені щось таке, чого я не знаю», — подумав я.
— Слухайте, Роз, мені треба бігти, правда. Дуже багато роботи.
— Так, сьогодні в нас усіх важкий день. Та поки ти не пішов, Джонсі… ти вже зустрів хлопчика? Того, з собакою? Чи дівчинку в червоній кепці і з лялькою? Про них я тобі теж казала, коли ми познайомилися.
— Роз, я зустрів мільйон дітей за останні…
— Отже, ще ні. Добре. Зустрінеш. — Вона виставила вперед нижню губу й дмухнула, здіймаючи пасмо волосся, що вибилося з-під шарфа. Потім узяла мене за зап’ястя. — Джонсі, я бачу коло тебе небезпеку. Горе і небезпеку.
Мені чомусь спало на думку, що от тепер вона скаже: «Стережися темного незнайомця! Він їздить на моноциклі!» Та натомість Роззі відпустила мою руку й показала пальцем на «Дім жаху».
— Яка команда відає цією неприємною дірою? Не твоя, правда ж?
— Ні, Команда «Доберман». — «Добери» також відповідали за прилеглі атракціони: «Дзеркальний особняк Містеріо» та «Музей воскових фігур». Усі три, разом узяті, ці місця розваг були млявим кивком у бік давніх ярмаркових вистав-лякачок.
— Добре. Тримайся подалі. Там живе примара, а хлопцю з поганими думками дім із привидами потрібен так само, як миш’як у ополіскувачі для рота. Зрозуміло?
— Так. — Я зиркнув на годинник.
Натяк Роззі зрозуміла й ступила крок назад.
— Будь уважний щодо тих дітей. І ступай обережно, хлопчику. Над тобою нависла тінь.
Мушу визнати, Лейн і Роззі дали мені добрячого прочухана. Слухати записи «Дорз» я не облишив (не одразу, принаймні), але тепер примушував себе їсти більше і випивав по три молочні коктейлі на день. Я відчував, як у тіло вливаються свіжі сили, неначе хтось відкрутив кран, і коли настало четверте липня, був за це дуже вдячний. «Джойленд» був нахняблений, і того дня я мусив десять разів натягати шкуру — рекорд усіх часів.
Сам Фред Дін приніс мені розклад — а ще вручив записку від старого містера Істербрука. «Якщо стане непереливки, одразу ж зупиняйся й скажи керівнику команди знайти тобі заміну».
— Я не пропаду, — сказав я.
— Можливо, але обов’язково покажи Баті цю цидулку.
— Добре.
— Джонсі, ти подобаєшся Бреду. Це велика рідкість. Він зелених взагалі не помічає, поки не побачить, як хтось із них облажався.
Мені містер Істербрук теж подобався, та Фреду я цього не сказав. Щоб не видатися сраколизом.
Усі мої зміни четвертого липня були десятихвилинними і непоганими, попри те, що більшість десятихвилинних змін насправді виявлялися п’ятнадцятихвилинними. Але спека виснажувала. «Дев’яносто п’ять у затінку», — сказала Роззі, але вже опівдні того дня термометр, що висів на трейлері адміністрації парку, показував сто два градуси. На щастя для мене, Дотті Лассен відремонтувала другий костюм Гові розміру XL, і я міг їх змінювати. Поки я працював в одному, Дотті вивертала інший, наскільки це було можливо, і вішала перед трьома вентиляторами, щоб просякла потом тканина просохла.