До нас підійшов Едді Паркс, господар «Дому жаху» та бос команди «Доберман». На руках у нього були сирицеві рукавички, а на голові — собакепка, така стара, що вже втратила колір (хоча щоразу, коли пульсувало червоне світло, вона забарвлювалася в криваво-червоний). Едді зневажливо пхикнув:
— Мабуть, у вас збіса нудний вихідний.
— Хотіли глянути, як живе інша половина людства, — сказав Том.
Ерін обдарувала Едді найсліпучішою усмішкою. Але марно старалася.
— Троє в одному вагончику, я так собі думаю. Цього хочете?
— Так, — підтвердив я.
— Я не проти. Тільки пам’ятайте, що правила для всіх одні, вас це теж стосується. Тримайте свої кляті руки у вагончику.
— Так, сер! — вигукнув Том і легенько відсалютував. Едді глянув на нього так, наче перед ним був новий, досі не відомий підвид жука, і пішов до свого пульту керування, що складався з трьох ручок перемикання, які стирчали з трибуни по пояс заввишки, та ще кількох кнопок, підсвічуваних лампою на шарнірному кронштейні, яку нахилили низенько, щоб вона відкидала якомога менше не надто примарного білого світла.
— Приємний дядько, — промимрив Том.
Ерін узяла під праву руку Тома, під ліву — мене і притягла нас поближче.
— Цікаво, він хоч комусь подобається? — і собі пробурмотіла вона.
— Ні, — відповів Том. — Навіть у його команді. Двох він уже попер з роботи.
Решта нашої групи підтягнулася, коли прибув поїзд, повен ховрашків. Усі сміялися, крім кількох дітлахів, які плакали. Їхнім батькам, певно, треба було взяти до уваги попередження й вийти з галереї. Ерін запитала в однієї дівчини, чи було страшно.
— Найстрашніше було втримати його, щоб не розпускав руки, — відповіла та й радісно вереснула, коли хлопець спершу поцілував її в шию, а тоді потягнув у бік галереї.
Ми сіли у поїзд. Трьом у вагончику, спроектованому для двох, було надзвичайно тісно, і я дуже відчував, як стегно Ерін притискається до мого, а груди труться об мою руку. І зненацька відчув дуже навіть приємний дрож унизу. Я міг би впевнено стверджувати, що (не беручи до уваги фантазії) більшість чоловіків від підборіддя й вище моногамні. Проте нижче пряжки пояса в них розгнузданий коняка, якому на це насрати.
— Руки у вагооончики! — кричав Едді Паркс до-смерті-знудженим монотонним голосом, повною протилежністю до радісного заклику Лейна Гарді. — Руки у вагооончики! Дітей, нижчих за три фути, садіть на коліна чи вилазьте з вагооончика! Сидіть спокійно, опускається штааанга!
Опустилися й брязнули запобіжні перекладини, і кілька дівчаток підготовчо скрикнули. Прочищали голосові зв’язки перед аріями у темних коридорах, так би мовити.
Поїзд смикнувся, рушаючи, і ми поїхали у «Дім жаху».
Через дев’ять хвилин ми вилізли з вагончика й вийшли через галерею з рештою відвідувачів атракціону. За спинами в нас Едді так само монотонно інструктував наступну групу тримати руки у вагооончику і стерегтися штааанги. На нас він навіть не глянув.
— У темниці було зовсім не страшно, — сказала Ерін, — бо всі в’язні були з «Доберманів». А в піратському прикиді був Біллі Руґґеріо. — На щоках у неї вигравав рум’янець, волосся скуйовдив вітерець від повітродувок, і я подумав, що вона ще ніколи не була такою гарненькою. — Але Верескучий череп реально мене злякав, а кімната тортур… Господи!
— Огидно, — погодився я. У старших класах я передивився чимало різних жахастиків і вважав, що до всього вже звик, та коли похилим жолобом з гільйотини скотилася голова з вибалушеними очима, я підскочив, мов ужалений. Губи у голови все ще ворушилися.
Вийшовши на Джойленд-авеню, ми помітили, що Кем Йорґенсен з команди «Хортів» продає лимонад.
— Хто хоче? — спитала Ерін. Її збудження досі не вивітрилося. — Я пригощаю!
— Так, — сказав я.
— Том?
Він знизав плечима, виражаючи згоду. Ерін глянула на нього трохи здивовано та й побігла по напої. Я скоса подивився на Тома, проте він уважно спостерігав, як обертається «Ракета». Чи дивився крізь неї.
Повернулась Ерін, несучи три високі паперові стаканчики з напоями, на поверхні яких плавали маленькі часточки лимона. Ми віднесли їх до лавочок у Джойленд-парку, прямо на північ від Виляй-Крути, та посідали у затінку. Ерін теревенила про кажанів, які вилетіли наприкінці поїздки: вона знала, що це механічні іграшки на дротах, але кажанів завжди боялася до смерті, і…
Та раптом вона затнулася.
— Томе, що з тобою? Мовчиш, наче води в рот набрав. Тобі що, зі шлунком погано після поворотів на «Діжці»?
— Мій шлунок у повному порядку. — Він надпив лимонаду, наче хотів їй довести. — Дев, а в чому вона була? У якому одязі, знаєш?