— Га?
— Дівчина, яку вбили. Лорі Ґрей.
— Лінда Ґрей.
— Лорі, Ларкін, Лінда — яка різниця? Що на ній було? Спідниця, довга, до щиколоток, і блузка-безрукавка?
Я уважно на нього подивився. Ерін теж, бо ми обоє подумали, що то ще один прикол Тома Кеннеді. Та тільки вигляд у нього був не як у людини, що дуркує. Тепер, коли я ближче до нього придивився, стало помітно, що він наляканий до півсмерті.
— Томе? — Ерін торкнулася його плеча. — Ти її бачив? Тільки не відбувайся жартиками.
Він прикрив долонею її руку, але в очі не глянув. Бо дивився на мене.
— Так, — сказав він. — Довга спідниця і блузка без рукавів. Ти знаєш, бо тобі казала Ла Шопло.
— Якого кольору? — спитав я.
— Важко сказати, там весь час міняється світло, але я думаю, синього. І блузка, і спідниця.
І тут до Ерін дійшло.
— Холера, — напіввимовила, напіввидихнула вона. Рум’янець дуже швидко зійшов з її щічок.
Була ще одна деталь. Деталь, яку, за словами місіс Шопло, поліція дуже довго приховувала від громадськості.
— Томе, а як щодо зачіски? Хвостик, так?
Він похитав головою. Зробив маленький ковток лимонаду. Витер губи тильним боком долоні. Волосся в нього не посивіло, очі не вилізли з орбіт, руки не трусилися, та він уже не був схожий на того хлопця, котрий жартував усю дорогу через «Дзеркальний особняк» і «Кімнату діжки та моста». Він був схожий на хлопця, який отримав клізму з реальністю, що вимила з його організму всю дурню, притаманну для другокурсника на сезонній роботі.
— Не хвостик. Волосся в неї довге, так, але на голові в неї була така штука, щоб воно не лізло в очі. Я сто разів такі бачив, але не можу згадати, як їх називають дівчата.
— Стрічка Аліси, — підказала Ерін.
— Ага. Здається, вона теж була синя. Вона простягала вперед руки. — Він показав, як саме це було. Точнісінько так усе зображала Еммаліна Шопло того дня, коли розповідала мені цю історію. — Наче допомоги просила.
— Та ти вже чув цю оповідку від місіс Шопло, — сказав я. — Правда ж? Можеш сказати, ми не будемо сердитися. Правда, Ерін, не будемо?
— Не будемо, ні.
Але Том похитав головою.
— Я розказую те, що сам бачив. Невже ніхто з вас її не помітив?
Ми чесно зізналися, що примару не бачили.
— Чому я? — жалібно спитав Том. — Там, усередині, я навіть не думав про неї. Мені просто було весело. То чому саме я?
Поки я віз усіх назад у Гевенз-Бей на своїй тарадайці, Ерін намагалася витягти з Тома більше подробиць. Той відповів на перші два чи три її запитання, потім сказав, що більше не хоче про це говорити. Навіть не сказав, а грубо відрізав. Я ще ніколи не чув, щоб він так розмовляв з Ерін. Та й вона, мабуть, теж, бо притихла й до кінця поїздки сиділа, мов миша. Між собою вони, може, потім і обговорювали цю подію, але мені він точно нічого не казав і заговорив про це лише за місяць до своєї смерті, та й то дуже коротко, вже ближче до кінця телефонної розмови — важкої, бо він затинався й говорив у ніс, а часом плутав слова.
— Принаймні… я знаю… щось там є, — сказав він. — Я бачив… сам… того літа. У Хатинці-спішинці. — Я вирішив його не виправляти, бо зрозумів, про що йому йдеться. — Ти… пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — підтвердив я.
— Але я не знаю… це щось… воно хороше… чи погане. — Його ослаблий голос був сповнений жаху. — Як вона… Дев, як вона простягала руки…
Так.
Як вона простягала руки.
Наступний повний вихідний я мав ближче до середини серпня, коли приплив ховрашків потроху спадав. Мені більше не доводилося петляти по Джойленд-авеню, щоб уникнути зіткнення з відвідувачами, коли я біг до «Колеса Кароліни»… та будки Мадам Фортуни, що стояла в його обертовій тіні.
Лейн і Фортуна (сьогодні вона була при повному циганському параді) розмовляли біля пункту керування колесом. Помітивши мене, Лейн повернув котелок проти годинникової стрілки. То був його спосіб зі мною привітатися.
— Глянь, що нам кицька притягла, — сказав він. — Джонсі, як ся маєш?
— Добре, — відповів я, хоча то була не зовсім правда. Тепер, коли я натягав шкуру лише чотири-п’ять разів на день, повернулися безсонні ночі. Я лежав у ліжку, чекаючи світанку, з відчиненим вікном, щоб чути шум прибою, і думав про Венді та її нового бойфренда. А ще про дівчину, яку Том побачив біля колії в «Домі жаху», у тунелі, обкладеному фальшивою цеглою, між темницею і кімнатою тортур.
Я повернувся обличчям до Фортуни.
— Ми можемо поговорити?
Без зайвих запитань вона повела мене до своєї будки, відхилила фіолетову завісу, що затуляла двері, й завела всередину. Там стояв круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. На ньому під шматом тканини вгадувалася кришталева куля Фортуни. Один навпроти одного стояли два прості складані стільці, щоб ворожка і клієнт могли дивитися одне одному в очі над кулею (як мені стало відомо, її підсвічувала маленька лампочка, котру Мадам Фортуна могла вмикати ногою). На задній стіні висіло велетенське зображення руки на шовковому трафареті, з розчепіреними пальцями, долонею вперед. На ньому було дбайливо нанесено «сімку»: лінії життя, серця, розуму, любові (також відому як пагорб Венери), щастя, долі, здоров’я.