— Іди, сама відчуєш!
Вона піднялася маленьким схилом пляжу до доріжки і стала біля сина. Дивилася на змія, проте її рука гладила його кучму каштанового волосся.
— Золотко, ти точно хочеш дати мені? Це ж твій змій.
— Так, але ти повинна спробувати. Це щось неймовірне!
Вона взяла котушку, на якій уже значно поменшало мотузки, бо змій піднімався все вище (тепер він здавався лише чорним діамантом на тлі неба, Ісусового лику вже видно не було), і тримала її поперед себе. Спочатку її обличчя виражало настороженість. Та потім вона всміхнулася. Коли порив вітру підхопив змія і той майнув спочатку на лівий борт, потім на правий, усмішка стала набагато ширшою.
Мати трохи покерувала змієм, і Майк сказав:
— Дай йому.
— Ні, не треба, — відмовився я.
Але вона простягнула котушку.
— Містере Джонс, ми наполягаємо. Зрештою, це ж ви його запустили.
Тож я взяв мотузку і відчув у грудях знайомий з дитинства приємний трепет. Мотузка натягувалася так, як волосінь, коли на гачок сідає чимала форель, проте у випадку з повітряним змієм позитивним було те, що нікого не вбивали.
— А він високо підніметься? — спитав Майк.
— Не знаю, але, мабуть, сьогодні вже не варто відпускати його вище. Там, нагорі, вітер сильніший, може порвати. А ще вам треба вечеряти.
— Мам, а містеру Джонсу можна повечеряти з нами?
Ця пропозиція її вразила, і не те щоб дуже приємно. Та все ж я бачив, що вона збирається погодитися, бо я запустив змія.
— Не варто, — відмовився я. — Мені дуже приємно, що ви мене запросили, але сьогодні в парку був важкий день. Ми задраюємо люки на зиму, тому я брудний від маківки до ніг.
— Можете помитися в домі, — запропонував Майк. — У нас там із сімдесят ванних кімнат.
— Майкле Рос, це неправда!
— Ну добре, сімдесят п’ять, і в кожній по джакузі. — Він розсміявся. Сміх був дуже приємний, заразливий, принаймні поки не переріс у кашель. І від цього кашлю хлопчик швидко почав ухкати й захлинатися. Та раптом, коли мама вже всерйоз занепокоїлася (трохи пізніше, ніж я), опанував його.
— Іншим разом, — пообіцяв я, передаючи йому котушку з мотузкою. — Мені дуже подобається твій Христовий змій. І собака непоганий. — Я нахилився й попестив Майло по голові.
— А… добре. Іншим разом. Але довго з цим не зволікайте, бо…
Поспіхом втрутилася мама.
— Містере Джонс, а ви б не могли завтра піти на роботу трохи раніше?
— Думаю, міг би.
— Якщо погода буде хороша, вип’ємо надворі фруктових коктейлів. У мене виходять чудові смузі.
Я в цьому не сумнівався. До того ж, це дозволило б їй уникнути присутності незнайомця в домі.
— Прийдете? — спитав Майк. — Це було б круто.
— Залюбки. Принесу з кондитерської Бетті якоїсь випічки.
— Це не обов’язково! — запротестувала мама.
— Мені буде приємно, мем.
— О! — Жінка наче трохи здивувалася. — Я так досі й не назвалася. Енн Рос. — І вона простягла руку.
— Я б потиснув, місіс Рос, але я правда дуже брудний. — Я показав їй руки. — Змія, мабуть, теж заквецяв.
— Треба було намалювати Ісусу вуса! — розсміявся Майк і знову зайшовся кашлем.
— Майку, мотузка трохи ослабла, — зауважив я. — Намотай трохи. — Поки Майк намотував, я на прощання попестив Майло по голові й пішов собі в бік містечка.
— Містере Джонс! — гукнула Енн.
Я розвернувся. Вона стояла, випроставши спину й піднявши підборіддя. Мокра від поту футболка обліпила тіло й підкреслювала дуже гарної форми груди.
— Я не місіс, а міс Рос. Але, раз уже ми познайомились як слід, може, називатимете мене Енні?
— Запросто. — Я показав на футболку. — Що за змагання? І чому лежачи?
— Бо це стрільба з лежачої позиції, — пояснив Майк.
— Сто років цього не робила. — Різкуватий тон свідчив про те, що тему вона продовжувати не хоче.
Що ж, про мене. Я востаннє помахав Майку, і він відповів тим самим жестом. І заусміхався. Усмішка в малого була фантастична.
Пройшовши пляжем сорок чи п’ятдесят ярдів, я розвернувся, щоб ще раз на них подивитися. Змій уже спускався, але поки що ним досі правив вітер. Вони дивилися вгору, на нього, — жінка з рукою на синовому плечі.
«Міс, — подумав я. — Міс, не місіс. Цікаво, чи є в тому великому старому вікторіанському будинку з сімдесятьма ванними містер?» Те, що я його ніколи не бачив, не означало, що його нема. Але я мав великі сумніви. Я думав, що вони живуть самі. Удвох.
Жодного роз’яснення від Енні Рос наступного ранку я так і не отримав, зате багато різного почув від Майка. А ще мене напоїли розкішним фруктовим смузі. Вона сказала, що сама готує йогурт. Усередині були бозна-де роздобуті свіжі полуниці. З «Кондитерської Бетті» я приніс круасани й чорничні мафіни. Майк випічку їсти не став, але допив свій коктейль і попросив ще один. Судячи з того, як відвисла щелепа в його матері, то було щось екстраординарне. Але, напевно, не в поганому розумінні.