Лейн побіг зустрічати їх біля воріт і показувати дорогу. Коли він пішов, я піймав себе на тому, що дивлюся на криві пики зелених монстрів, які прикрашали фасад «Дому жаху». Над ними зеленими літерами, з яких крапав слиз, було написано: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ». Я знову подумав про Лінду Ґрей, котра зайшла туди живою, а винесли її через кілька годин, холодну й мертву. Мабуть, мої думки звернули за цією траєкторією тому, що мала приїхати Ерін з інформацією. Інформацією, яка її занепокоїла. А ще я думав про вбивцю дівчини.
«То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, — сказала місіс Шопло. — Та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб».
Волосся в Едді передчасно посивіло, як у всіх курців, які курять змолоду і багато. Але воно могло бути білявим. І він завжди носив рукавички. Звісно, він був застарий як на чоловіка, що супроводжував Лінду Ґрей у її останню темну поїздку на атракціоні, звісно, але…
«Швидка» була вже на підході, але не зовсім поряд, хоча я бачив Лейна біля воріт: він махав руками над головою, показуючи, щоб вони поквапилися. Я подумав: «Та чого там», — і здер з Едді рукавички. Його пальці були помережані відмерлою шкірою, почервонілі тильні боки долонь вкривав товстий шар якогось білого крему. Татуювань не було.
Лише псоріаз.
Коли Едді занесли в машину і «швидка» поїхала назад у крихітну лікарню Гевенз-Бей, я пішов у найближчий донікер і прополоскав рота. Знову і знову. Довго довелося переганяти воду в роті, перш ніж я позбувся проклятущого присмаку перцю халапеньйо. Відтоді я цього перцю не торкався.
Коли я вийшов, біля дверей мене зустрів Лейн Гарді.
— Це було щось, — сказав він. — Ти повернув його з того світу.
— Йому ще не скоро покращає, плюс може бути ураження мозку.
— Може, так, а може, й ні, але якби не ти, йому б навіки погіршало. Спочатку дівчинка, тепер старий поганець. Я можу вже називати тебе Ісусом, а не Джонсі, бо ти точно спаситель.
— Тільки спробуйте — і я НП. — Говіркою це означало «на південь», що своєю чергою означало назавжди здати табель.
— Добре. Але ти, Джонсі, молодець. Ти добряче струсонув наше болото.
— Цей присмак у роті. Господи!
— Уявляю. Але є й хороша новина. Він у лікарні, і ти нарешті вільний. Нарешті вільний, слава Всевишньому, ти нарешті вільний. Я думаю, це тобі трохи підсолодить пігулку, правда?
Підсолодило, безперечно.
З задньої кишені Лейн витяг пару сирицевих рукавичок.
— Знайшов їх, на землі лежали. Нащо ти їх з нього здер?
— Е-е… Хотів, щоб руки дихали. — Прозвучало це як повна дурня, проте правда могла здатися ще дурнішою. Мені самому не вірилося, що я бодай на мить міг уявляти Едді Паркса вбивцею. — На заняттях з невідкладної допомоги нам казали, що жертвам серцевого нападу потрібно звільнити від одягу якомога більшу площу шкіри. Це якось допомагає. — Я стенув плечима. — Принаймні повинно допомагати.
— Ха. Щодня дізнаєшся щось нове. — Лейн ляснув рукавичками одна об одну. — Думаю, Едді ще не скоро повернеться в стрій… якщо взагалі повернеться… тому можеш закинути їх йому в буду, добре?
— Добре, — кивнув я. І закинув. Але пізніше того самого дня пішов і взяв їх знову. І ще дещо.
Він мені не подобався, ми це з’ясували, так? Підстав для симпатії він мені не дав. І як мені було відомо, таких підстав він не давав жодному працівникові «Джойленду». Навіть старожили, такі як Роззі Ґолд і Батя Аллен, обходили його десятою дорогою. І попри це, того вечора о четвертій годині я зайшов у лікарню Гевенз-Бей і спитав, чи пускають до Едді Паркса відвідувачів. У руці в мене були його рукавички. І ще дещо.
Волонтерка з синім волоссям, яка сиділа в реєстратурі, двічі прогортала журнал, хитаючи головою. Я вже подумав був, що Едді помер, аж раптом вона сказала:
— А! Він Едвін, не Едвард. У триста п’ятнадцятій палаті. Це реанімація, спочатку зайдіть на сестринський пост.
Подякувавши їй, я пішов до ліфта — одного з тих велетенських, у які входить каталка. Він повз повільніше, ніж стара холодна смерть, і це дало мені багато часу на роздуми про те, що я взагалі тут забув. Якщо Едді потребував, щоб його відвідав хтось із працівників парку, це мав би бути Фред Дін, не я, бо тієї осені за головного був він. Та все ж я прийшов. Хоча навряд чи мене взагалі до нього пустять.
Проте головна сестра глянула на його картку і дозволила зайти.
— Але він може спати.
— А вже щось відомо про… — Я постукав себе пальцем по голові.
— Роботу мозку? Ну… він зумів назвати своє ім’я і прізвище.