Отже, надія була.
Едді справді спав. Очі в нього були заплющені, а пізнє сонце того дня освітлювало обличчя, і від цього думка, що він міг якихось чотири роки тому бути кавалером Лінди Ґрей, видавалася ще сміховиннішою. На вигляд він мав щонайменше років сто, а то й усі сто двадцять років. А ще я побачив, що можна було не приносити рукавички. Хтось перев’язав йому бинтами руки, мабуть, перед тим нанісши якісь ліки від псоріазу, сильніші за той крем, який він купив у аптеці без рецепта. Ці білі незграбні рукавички розворушили в мені дивний кволий жаль.
Якомога тихіше я перетнув кімнату і поклав рукавички в шафу, до одягу, який був на ньому, коли його привезли. Залишилася інша річ — фотографія, пришпилена до стіни в його захаращеному просмерділому тютюном сарайчику, біля пожовклого календаря дворічної давності. На знімку Едді стояв поряд із простуватою з виду жінкою на зарослому бур’янами подвір’ї перед безликим типовим будинком. Едді було років із двадцять п’ять. Він обіймав жінку за плечі. Вона йому всміхалася. А він — о диво дивнеє — всміхався у відповідь.
Біля його ліжка був столик на коліщатах, а на столику стояли пластмасова карафа і склянка. Я подумав, що це хтось дурницю впоров: з перев’язаними руками він ще довго не зможе собі щось кудись налити. Та все ж карафа могла послужити для однієї корисної справи. Я прихилив до неї фотографію, щоб Едді її побачив, коли прокинеться. Зробивши це, я рушив до дверей.
І майже дійшов до них, коли почув тихий голос, майже шепіт, такий несхожий на його звичайний бурчливий скрегіт.
— Малий.
Я вернувся (не те щоб дуже охоче) до ліжка хворого. У кутку стояло крісло, але я не мав наміру підтягувати його й сідати.
— Едді, як ваше самопочуття?
— Не знаю. Важко дихати. Мене всього перебинтували.
— Я приніс ваші рукавички, але бачу, що вже… — Я кивнув на його перев’язані руки.
— Ага. — Він зі свистом втягнув повітря. — Якщо з цього вийде щось добре, може, й вилікують. Бо воно свербить, зараза, постійно. — Він подивився на фотографію. — А нащо ти це приніс? І чого лазив у мою буду?
— Лейн сказав покласти туди ваші рукавички. Я й поклав, але потім подумав, що вони можуть вам знадобитися. І фотографія теж. Може, хай Фред Дін подзвонить цій жінці?
— Корінн? — Він пирхнув. — Вона вже двадцять років як у могилі. Малий, налий мені водички. Горло пересохло, як десятирічне собаче гівно.
Я налив, і потримав йому склянку, і навіть витер простирадлом кутик рота, коли з нього витекло трохи води. Усі ці дії вимагали трохи більшої близькості, ніж мені б хотілося, але потім я згадав, що лише кілька годин тому робив старому негіднику штучне дихання, порівняно з яким усе було не так погано.
Едді мені не подякував, але коли він взагалі за щось казав «спасибі»?
— Покажи фотографію ближче, — от і все, що він сказав. Я виконав прохання. Кілька секунд Едді пильно дивився на знімок, а тоді зітхнув. — Нещасна діставуча пронозлива сучка. Правильно я зробив, що пішов від неї і записався у «Королівське американське шоу». — У кутику лівого ока затремтіла сльоза і не одразу, проте скотилася по щоці.
— Едді, може, я заберу її й почеплю у вашій будці?
— Та ні, нехай стоїть тут. У нас була дитина. Дівчинка.
— Справді?
— Ага. Її машина збила. Три рочки їй було, а вмерла, як собака, на вулиці. Та тупа коза варнякала по телефону замість того, щоб наглядати за нею. — Він повернув голову набік і заплющив очі. — Добре, йди. Мені боляче говорити, та й втомився я. На грудях наче слон сидить.
— Добре. Піклуйтеся про себе.
Не розплющуючи очей, він скривився.
— Смішно. Як, по-твоєму, я маю про с’бе п’клуватися? Є ідеї? У мене жодної. Ні родичів, ні друзів, ні заощаджень, ні страх’вки. Що мені тепер робити?
— Якось буде, — непереконливо сказав я.
— Аякже, у кіно так завжди буває. Усе, щезни.
Цього разу я вже дійшов до самих дверей, коли він знову заговорив:
— Малий, даремно ти не дав мені вмерти. — Ці слова він промовив без мелодраматизму, наче побіжне спостереження висловлював. — Був би я вже зі своєю дівчинкою.
Вийшовши у вестибюль лікарні, я зупинився, мов укопаний, бо спершу не повірив своїм очам, подумав, що це обман зору і переді мною інша жінка. Та все ж то була вона, тримала перед собою розгорнуту книгу з нескінченної низки своїх товстих серйозних романів. Цей називався «Дисертація»[47].
— Енні?
Вона підвела погляд, спершу сторожко, та потім, упізнавши мене, всміхнулася.
— Деве! Яким вітром ви тут?
— Відвідував одного співробітника з парку. У нього сьогодні стався серцевий напад.