На Біч-роу було порожньо. Кожен порив вітру здіймав смуги піску і гнав їх вулицею. Деякі подмухи були такі потужні, що струшували мою машину. На дорожньому покритті вже утворювалися маленькі дюни, що у світлі моїх фар нагадували пальці скелета.
Проминаючи торговельний центр, я побачив самотню фігуру, що стояла посеред паркувального майданчика поряд із джойлендівським службовим пікапом. Чоловік підняв руку і один раз урочисто змахнув нею, коли я проїжджав.
Далі був великий вікторіанський будинок на пляжі. На кухні справді горіло світло. Здається, то була лампа денного світла над раковиною. Я згадав, як Енні зайшла на кухню зі светром у руці. Її засмаглий живіт. Бюстгальтер майже того самого кольору, що й джинси. «Девіне, хочеш піднятися зі мною нагору?»
У дзеркалі заднього виду спалахнули й наблизилися фари. Він увімкнув дальнє світло, і я не бачив, що в нього за машина, але в цьому й не було потреби. Я знав, що то службовий пікап «Джойленду», так само, як знав, що він брехав, коли обіцяв не вбивати мене. Записка, яку я лишив для місіс Ш., так і лежатиме на столі вранці. Вона її прочитає і дізнається прізвище, яке я написав. Запитання було тільки в тому, скільки часу їй знадобиться, щоб повірити. Він був такий чарівливий з тими своїми віршиками, усмішкою переможця і перехнябленим котелком. Так, усі жінки любили Лейна Гарді.
Ворота були відчинені, як він і обіцяв. Я заїхав у них і хотів припаркуватися перед наглухо зачиненим тепер тиром. Але він коротко посигналив і блимнув фарами: їдь далі. Коли я був уже біля колеса, він знову зблиснув фарами. Я повернув ключ у запалюванні «форда», добре розуміючи, що, можливо, більше ніколи не заведу двигун. Червоний неон підйомника залив кривавим світлом панель приладів, сидіння, мою шкіру.
Фари пікапа згасли. Я почув, як відчиняються й зачиняються дверцята. І почув, як стогне у каркасі колеса вітер — того вечора його виття нагадувало хрипкий вереск гарпії. А ще чувся рівномірний майже синкопований стукіт. То колесо здригалося на своїй осі завтовшки з дерево.
Убивця Лінди Ґрей (і Діді Моубрей, і Клодін Шарп, і Дарлін Стамнейкер) підійшов до моєї машини і постукав у вікно стволом пістолета. Іншою рукою зробив знак виходити. Я відчинив дверцята і вийшов.
— Ти сказав, що не збираєшся мене вбивати. — Прозвучало це так само кволо, як почувалися тієї миті мої ноги.
Лейн чарівливо всміхнувся.
— Що ж… побачимо, в який бік нас понесе потік. Правда ж?
Того дня котелок у нього був перехилений вліво і щільно натягнутий, щоб не зірвало вітром. Волосся, не стягнуте у буденний хвостик, розсипалося по шиї. Налетів вітер, і колесо озвалося жалібним скреготом. Червоні відблиски неону застрибали по його обличчю.
— За підйомник не турбуйся, — сказав він. — Якби конструкція була суцільна, він міг би завалитись, а так вітер гуляє у стрижнях. Тобі й без того є про що хвилюватися. Розказуй про вагончик у домі страху. Це те, що мене цікавить по-справжньому. Як ти це провернув? Якимсь дистанційним пристроєм бавився? Мене ці штуки дуже приваблюють. За ними майбутнє, от що я думаю.
— Не було ніякого пристрою.
Та він, здавалося, не почув.
— І для чого це все було? Ти хотів вивести мене на чисту воду? Якщо так, то не варто було марнувати зусилля. Мене вже розкрили.
— Це вона зробила, — сказав я. Не знаючи, чи це правда, проте згадувати Майка в цій розмові я не збирався. — Лінда Ґрей. Невже ти її не бачив?
Усмішка згасла.
— Це все, на що ти здатен? Стара історія про примару-в-кімнаті-страху? Щоб я повірив, тобі доведеться вигадати щось краще.
Отже, він її не бачив так само, як я. Однак я думаю, він знав: щось там все-таки є. Цього я ніколи не дізнаюся напевне, проте мені здається, саме тому він і запропонував піти по Майло. Він не хотів, щоб ми наближалися до «Дому жаху».
— А вона таки була там. Я бачив її стрічку. Пам’ятаєш, я зазирав у вагончик? Вона лежала під сидінням.
Він так стрімко завдав удару, що я навіть не встиг затулитися рукою. Ствол пістолета огрів мене по лобі й розітнув шкіру. Перед очима засяяли зірочки. А тоді кров залила мені очі, і я більше нічого не бачив. Я заточився назад на поручень біля пандуса, що вів до колеса, і вхопився за нього, щоб не впасти. Рукавом дощовика витер обличчя.