Ми знову піднімалися, і мені на мить здалося, що та річ, яка мчала центральною алеєю (і яку я прийняв за велетенський квадрат відірваного брезенту), могла бути машиною з вимкненими фарами. Надіятися на це було божевіллям, та я сподівався.
По нас періщив дощ. Мій дощовик лопотів на вітрі. Лейнове волосся розвівалося, як подертий прапор. Я сподівався, що хоча б ще один оберт зможу втримати його від того, щоб натискати на гачок. А може, на два? Можливо, але не ймовірно.
— Коли я дозволив собі думати про тебе як про вбивцю Лінди Ґрей… а це було непросто, Лейне, після того, як ти мене прийняв і показав, що тут до чого… то побачив людину за кепкою, окулярами та рослинністю на обличчі. Побачив тебе. Ти тут не працював…
— Я водив навантажувач на складі у Флоренс. — Він зморщив носа. — Лохівська робота. Терпіти її не міг.
— Працював ти у Флоренс, з Ліндою Ґрей познайомився у Флоренс, але знав усе про «Джойленд», який тут, у Північній Кароліні, так? Не знаю, чи ти карні-від-карні, але ярмарки з атракціонами завжди тебе манили. І коли ти запропонував невеличку мандрівку, вона радо на це пристала.
— Я був її таємним хлопцем. Сказав їй, що так треба. Бо я старший. — Він посміхнувся. — Вона купилася. Ти не уявляєш, які легковірні молоденькі дівчата.
«Псих і виродок, — подумав я. — Ох ти ж і хворий, на всю голову».
— Ти привіз її в Гевенз-Бей, ви зупинилися в мотелі, а потім ти вбив її тут, у «Джойленді», хоч і знав, напевно, що голівудські кралечки бігають з фотоапаратами. Вчинив нахабно і самовпевнено. Але то була частина програми, правда? Авжеж. Ти зробив це на атракціоні, де було повно ховрашків…
— Лохів, — виправив Гарді. Колесо струсонув найсильніший досі порив вітру, але він, здавалося, зовсім цього не відчув. Авжеж, він був із внутрішнього боку, там трясло менше. — Називай їх так, як є. Вони просто лохи, всі вони. Нічого не бачать. Таке враження, що в них очі з’єднані не з мозком, а зі сраками. Усе пролітає.
— Ти кайфуєш від ризику, так? Тому ти повернувся і найнявся на роботу.
— Ще й місяця не минуло. — Його посмішка стала ширшою. — Весь цей час я був у них під носом. І знаєш що? Я був… як би це сказати… хорошим… з того самого вечора у кімнаті страху. Все погане лишилося позаду. Я міг би й далі лишатися хорошим. Мені тут подобається. Життя налагоджувалося. Я винайшов прилад і збирався його запатентувати.
— О, я думаю, рано чи пізно ти вбив би ще раз. — Ми знову були на верхівці. Вітер і дощ сікли нещадно. Я тремтів, мій одяг промок до нитки. Щоки у Лейна потемніли від фарби для волосся. Вона в’юнкими цівками збігала по його шкірі. «Такий він усередині, — подумав я. — Чорний і ніколи не всміхається».
— Ні. Я зцілився. Джонсі, тебе я мушу вбити, але тільки тому, що ти запхав носа куди не слід. Це погано, бо ти мені подобався. Правда.
Мені здалося, що він не бреше, і саме тому все, що відбувалося, видавалося ще жахливішим.
Ми знову спускалися. Світ унизу був вітряний і наскрізь мокрий від дощу. Не було там жодної машини з вимкненими фарами, лише шмат брезенту, підхоплений вітром, що його моя змучена свідомість прийняла за машину. Кавалерія не прийшла. Сподіватися на неї означало наразитися на смерть. Я мусив рятувати себе сам, і єдиним шансом для мене було розлютити його, довести до шаленства. До сказу.
— Ти кайфуєш від ризику, але не від зґвалтування. Якби це було не так, ти б відводив тих дівчат у якийсь тихий закапелок. Я думаю, те, що в твоїх таємних подружок між ногами, лякає тебе до млявості. Що ти робиш потім? Лягаєш у ліжко і дрочиш, думаючи, який ти хоробрий, бо вбиваєш беззахисних дівчат?
— Заткнися.
— Ти здатен зацікавити дівчину собою, але не трахнути. — Ухкав вітер, гуркотіла кабінка. Я стояв на порозі смерті, але тієї миті срати на це хотів. Я не знав, чи розгнівають його мої слова, але сам я гнівався за нас обох. — Що з тобою сталося, чому ти такий? Мама защібала твою пипку прищіпкою, коли ти з нею вовтузився у кутку? Дядько Стен змушував тебе робити йому мінет? Чи то було…
— Заткнися! — Він підвівся на зігнутих ногах, однією рукою вхопившись за перекладину, а в іншій тримаючи пістолет, яким цілився в мене. Спалахнула блискавка й освітила його цілком: витріщені очі, рідке волосся, губи, що ворушилися. І пістолет. — Заткни свій брудний ро…
— ДЕВІНЕ, ПРИГНИСЯ!
Я не замислювався, просто виконав наказ. Прозвучало відлуння пострілу, схоже на удар батогом, майже вповільнене у вітряній ночі. Куля, напевно, пролетіла зовсім поряд зі мною, але я її не почув і не відчув, так, як персонажі у книжках. Кабінка, в якій ми сиділи, пронеслася повз посадкову платформу, і я побачив, що на пандусі стоїть Енні Рос і в руках у неї гвинтівка. Позаду неї стояв фургон. Її бліде, як смерть, обличчя, обрамляло розтріпане волосся.