— Чого ви так поспішали?
Танцівниця, видно, притомилася. Я постукав пальцями в барабан, і пташина зграйка спурхнула з дерева.
— Напитися б води.
— Піду пошукаю, — сказала дівчина, але невдовзі з порожніми руками повернулася з-за пожовклих кущів.
— Що ви робите на острові Осіма?
Каору заходилась розповідати про своє життя. Здається, вона згадувала не про Осіму, а про Кофу, називала імена подруг з початкової школи, де провчилася два класи.
За хвилин десять на вершину піднялися Тійоко, Юріко та Ейкіті. А ще хвилин через десять прийшла і літня жінка.
Коли спускалися з гори, я з Ейкіті трохи відстав. Через якихось два тьо знизу прибігла Каору:
— Там унизу джерело. Поспішіть трохи. Ми ждемо, поки ви нап’єтеся.
Зачувши про воду, я побіг униз. З розколини в скелі під тінистим деревом дзюркотіла вода. Поряд стояли жінки.
— Напийтеся перші. А то ми подумали, що ви погребуєте водою, коли її скаламутять жіночі руки.
Я зачерпнув долонями прохолодної води й напився.
Попід горою вилася дорога на Сімоду. Над землею подекуди слався дим — то вуглярі випалювали деревне вугілля. Ми зійшли на узбіччя і сіли на колодах, щоб перепочити. Танцівниця присіла навпочіпки посеред шляху й почала рожевим гребінцем розчісувати песика.
— Зубці поламаєш, — дорікнула їй літня жінка.
— Нічого, в Сімоді купимо новий.
По той бік шляху лежала купа бамбукових палиць. Не встигли ми з Ейкіті сказати, що вони знадобилися б нам у дорозі, як танцівниця мерщій принесла одну бамбучину, товсту й довгу.
— Навіщо така товста? — спитав Ейкіті, і дівчина розгублено простягла її мені.
— Візьміть, буде чим підпиратися в дорозі. Я витягла найтовстішу.
— І даремно. Подумають, що ми вкрали, та ще наберемось клопоту. Віднесіть краще назад.
Каору віднесла палицю й бігцем повернулася з паличкою завтовшки як середній палець. Потім, з важким зітханням, заточилась, немов натомлений селянин, що от-от упаде на межу, і стала чекати на жінок.
Ми з Ейкіті йшли трохи попереду.
— …От би вирвати, а золотий вставити, — почув я раптом голос танцівниці й озирнувся: танцівниця і Тійоко йшли разом, літня жінка з Юріко трохи позаду. Тійоко, видно, не помітила, що я оглянувся, і сказала:
— Твоя правда. А що, як йому натякнути?
Очевидно, йшлося про мене. Тійоко, певно, зауважила, що в мене нерівні зуби, а танцівниця докинула, що можна вставити золоті. Я нітрохи не соромився, що почув цю розмову. Якусь хвилину я не міг нічого розібрати, а потім знову виразно почулося:
— Добрий хлопець, еге ж?
— Так, непоганий.
— Справді непоганий. Нічого не скажеш.
Тон розмови був простий, щирий і виказував наївне зворушення танцівниці.
Втішений, я поглянув на ясні гори. У подорож по Ідзу я вирушив, щоб розвіяти нестримний смуток, викликаний самотністю. Тим-то, почувши, що мене мають за доброго, я невимовно зрадів.
Біля Сімоди блиснуло море, заясніли гори. Розмахуючи бамбуковою палицею, я стинав волоть осінніх трав. Перед входом до села стояли дошки з написами:
«Жебракам і мандрівним артистам заходити в село заборонено».
Нічліжний будинок «Косюя» стояв у північній частині Сімоди. Вслід за мандрівними артистами я піднявся на другий поверх у кімнату, схожу на мансарду. Коли я сів на підвіконня, моя голова вперлася в дах.
— Плече не болить? — допитувалась жінка в танцівниці. — Руки не болять?
Дівчина граціозно помахувала рукою, як і тоді, коли била в барабан.
— Не болить. Ще можу грати.
— Хвалити бога.
Я підняв барабан.
— Ти ба, який важкий!
— Важчий, ніж ви думали. Ваш ранець легший, — засміялась Каору.
Мої супутники привіталися з мешканцями нічліжки. То все були мандрівні артисти, торговці й комедіанти. Порт Сімода — гніздо для таких перелітних птахів. Малюкам із нічліжки, що поприбігали до кімнати, танцівниця дала по мідяку. Коли я зібрався йти з «Косюя», вона випередила мене, вийшла в коридор і, рівняючи гета, прошепотіла, наче сама до себе:
— Візьміть мене в кіно, будь ласка.
Якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, показав мені та Ейкіті, як пройти до готелю, що його тримав голова міської управи. Там ми скупалися й пообідали свіжою рибою.
— Купіть і від мене квітів на поминки. — Я вручив Ейкіті невеличку суму грошей у пакетику, бо вранці мав відплисти до Токіо. Гроші в мене вже кінчалися, тож я пояснив, що мушу вертатися, бо час до школи.
Після вечері я перейшов через північний міст і видерся на місцеву Фудзіяму помилуватися портом. По дорозі назад зазирнув до «Косюя»: мандрівні артисти саме вечеряли.