— То скільки їх усього?
— Гейш? Десь зо дванадцять.
— Яку ж ти мені порадиш? — Сімамура підвівся і натиснув на кнопку дзвінка.
— То я пішла, гаразд?
— Ні в якому разі.
— Мені неприємно, — і, немов струшуючи з себе приниження, додала: — Я йду! Але я ще прийду.
Проте коли в дверях з’явилася служниця, жінка, наче й нічого не сталося, знову сіла. Хоч та кілька разів перепитала, котру гейшу покликати, жінка не назвала жодної.
Незабаром у кімнаті все-таки з’явилася гейша років сімнадцяти, але любовна жага, що прокинулась у Сімамури, коли він спустився з гір у селище, миттю вивітрилася. Тонка, з темнавим відтінком шкіра на кощавих руках гейші видавала в ній ще зовсім юну дівчину. Силкуючись приховати своє розчарування, Сімамура дивився в її бік, та його погляд несамохіть блукав за вікном по зазеленілих горах. Розмова не клеїлася. А втім, цього й слід було сподіватися від гейші з глухого гірського села. Коли жінка, прочитавши на обличчі Сімамури невдоволення, мовчки підвелася і вийшла, в кімнаті запала ще прикріша тиша. Десь через годину Сімамура почав роздумувати, як би спровадити гейшу, і якраз згадав, що йому прийшов грошовий переказ по телеграфу. Разом з гейшею він залишив кімнату, щоб, мовляв, не спізнитися на пошту.
Ще з передпокою зачарований горами, що просякли терпким запахом молодого листя, Сімамура швидкою ходою побрався схилом уверх.
Бозна-чому його став розбирати сміх.
Коли Сімамура трохи притомився, то повернув назад і, підібгавши поділ кімоно за обі, щодуху побіг униз. З-під його ніг випурхнули два метелики.
Звиваючись один навколо одного, вони замерехтіли над обрисами гір, аж поки їхня жовта барва не розтанула вдалині.
— Що сталося? — У затінку криптомерії стояла жінка. — Ви так весело смієтеся.
— Вже перестав. — Сімамура відчув новий напад безпричинного сміху. — Я вже перестав.
— Справді?
Жінка рвучко обернулася й неквапливо пішла в глибину гаю. Сімамура подався слідом.
То був гай синтоїстського храму. Жінка сіла на плаский камінь біля зарослої мохом статуї пса — охоронця храму.
— Яка тут прохолода! Навіть у розпалі літа повіває свіжий вітерець.
— Тутешні гейші всі такі?
— Майже. Правда, серед старших можна знайти і вродливих, — опустивши очі, сухо проказала жінка. На її шиї, здавалось, відбивалася тьмава зелень криптомерій.
Сімамура глянув на їхнє гілля.
— Слава богу, минулося. Цього разу зовсім знесилів, аж сам дивуюся.
Стрункі криптомерії — такі височенні, що Сімамура мусив зіпертися руками на кам’яну брилу ззаду й задерти голову, щоб побачити вершечки, — своїм тьмавим листям заслоняли небо. Ледь бриніла тиша. Дерево за спиною Сімамури було найстаріше: гілля на його північному боці аж до самого вершечка пообсихало й оголилося, й здавалося, ніби у стовбурі стирчать гострі кілки, схожі на страхітливу зброю якогось божества.
— Отже, я помилився. Коли я спустився з гір, то першою зустрів тебе, а тому подумав, що всі тутешні гейші — красуні, — усміхнувся Сімамура й усвідомив, що жадоба якнайпростіше позбутися зайвої сили, що зібралася за тиждень мандрів у горах, зродилася вперше тоді, коли побачив цю чисту жінку.
Жінка вдивлялася у плесо далекої річки, що вигравала у відблисках призахідного сонця. Запала прикра мовчанка.
— Ой, я й забула!.. Ось ваші цигарки, — з удаваною грайливістю похопилася жінка. — Я оце вернулася, але вас у кімнаті не застала. Що сталося, думаю. Аж дивлюсь: ви щодуху піднімаєтесь схилом угору. З вікна побачила. То було таке кумедне видовище! Ви забули цигарки, от я і принесла їх.
Жінка витягла з рукава кімоно цигарки й черкнула сірника.