— Лягайте спати! Я вам кажу, лягайте спати!
— А ти що робитимеш? — запитав Сімамура.
— Сидітиму. Трохи в голові проясніє, й піду додому. Піду, поки не розвидніє. — Вона підповзла на колінах до Сімамури і смикнула його за рукав. — Не зважайте на мене, лягайте спати.
Сімамура заліз під ковдру. Жінка сперлася на столик, випила ще склянку води.
— Вставайте! Чуєте, вставайте!
— То що ж мені робити: вставати чи лягати?
— Гаразд, лягайте.
— Я тебе не розумію. — Сімамура встав і притяг жінку до себе.
Спочатку вона одверталася, ховала обличчя, та за хвилю жагуче підставила губи для поцілунку.
Однак незабаром, мовби марячи, вона кілька разів повторила:
— Куди ж це годиться? Куди ж це годиться? Ви ж казали, що прагнете тільки дружби?
Її суворий голос настільки охолодив Сімамуру, що, помітивши на її чолі зморшки — ознаку того, що жінка намагається опанувати себе, — він навіть подумав, чи не слід дотримати свого слова.
— Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така. Хіба не ви сказали, що не сподіваєтесь на щось тривале?
Від алкоголю її тіло наче задерев’яніло.
— Не я винна, а ви. Це ви показали свою слабкість. Ви програли, а не я, — повторювала жінка й кусала рукав кімоно, намагаючись стримати свою радість.
Знесилена, вона якийсь час мовчала. Та зненацька, мовби щось пригадавши, вибухнула:
— Ви смієтеся! Ви смієтеся з мене!
— Та ні, не сміюся.
— В глибині душі смієтеся. А якщо не зараз, то згодом будете сміятися. — Обхопивши обличчя руками, жінка схлипнула.
Та за хвилину вона стала лагідною й приязною, наче ладна була здатися на ласку Сімамури. Забувши про головний біль, вона заходилась розповідати про своє життя. Про те, що між ними щойно сталося, вона й словом не згадала.
— Я так захопилася своєю розповіддю, що забула все на світі. — Жінка ніяково всміхнулась, мовляв, їй пора йти, поки не розвидніло. — Надворі ще темно. Але тутешні люди прокидаються рано. — Кілька разів вона підходила до вікна й виглядала надвір. — Вони мене ще не впізнають. До того ж падає дощ. Навряд чи хто посміє вийти в поле.
Проте жінка не квапилась іти, навіть коли крізь дощову пелену прозирнули обриси гір і дахів під ними. І аж коли мали прокидатися готельні покоївки, вона вискочила з кімнати, не дозволивши Сімамурі провести її надвір. Вона побоювалась, що хто-небудь побачить їх разом.
Того ж дня Сімамура повернувся в Токіо.
— Пригадуєш, що ти тоді сказала? От бачиш, ти помилилася. Інакше чого б я наприкінці року їхав у цю холодну закутану? Я не сміявся з тебе.
Жінка підвела голову. Навіть під густим шаром пудри було видно, як почервоніли її повіки й щоки, що притискалися до Сімамурової руки. Вони нагадали йому про нічний холод за вікном у цій країні снігу. І водночас чорне, як смола, волосся її наче випромінювало тепло.
Її обличчя світилося ледве стримуваним усміхом. Та слова Сімамури нагадали їй про те, що тоді сталося, і вона зашарілася. Жінка опустила голову, комір її кімоно відстовбурчився, і Сімамура помітив, як червоніє навіть її шия.
Ще недавно Сімамуру вражало, що від її волосся віє холодом. І тільки зараз він збагнув, що те враження не від холодної погоди, а від кольору волосся. Жінка тим часом взялася щось рахувати на пальцях, поклавши руки на котацу.
— Що це ти підраховуєш? — запитав Сімамура, але вона не відповідала.
— То було двадцять третього травня…
— Ти що, дні рахуєш? Не забудь, що липень і серпень мають по тридцять одному дню.
— Сто дев’яносто дев’ятий день… Якраз сто дев’яносто дев’ятий…
— Як же ти запам’ятала, що саме двадцять третього травня?
— Дуже просто. Глянула в щоденник.
— Щоденник? А ти хіба ведеш щоденник?
— Атож… Приємно переглядати старі записи. Щоправда, іноді соромно читати, а я про все пишу, нічого не втаюю.
— Коли ти почала вести його?
— Перед тим, як найнялася в Токіо молодою гейшею. Грошей було обмаль, навіть порядного паперу не було за що купити. Писала в простому блокноті за кілька сен. Сторінки так старанно розлінійовані, письмо чітке — видно, добре застругувала олівець. Всі аркуші зверху донизу списані, без жодного пропуску. А от пізніше, коли вже вистачало грошей і на добрий папір, записи виходили абиякі. Раніше я вправлялась у каліграфії на старих газетах, а тепер і чистого паперу не шкодую. Я зроду не дорожу речами.