— І записи в щоденнику не уриваються?
— Ні. Та найцікавіші записи припадають на час, коли мені було шістнадцять, і на оцей рік. Я завжди пишу, коли повертаюся з бенкету. Перевдягаюсь у нічне кімоно й берусь до щоденника. Повертаюсь пізно, і свідок тому щоденник. Бо тепер читаю і бачу — ось тут я задрімала.
— Он як…
— Звичайно, я пишу не щодня, буває, пропускаю день-другий. Бо в цьому гірському закутку цікавого мало. Тут і вечірки всі однакові. Цього року мені не пощастило: купила зошит, а там на кожній сторінці дата. Іноді як розпишуся, то однієї сторінки не вистачає.
Більше, ніж розповідь про щоденник, Сімамуру вразило те, що жінка з п’ятнадцяти років конспектує прочитані романи й повісті. У неї, мовляв, назбиралося вже близько десяти таких зошитів.
— Ти записуєш свої враження?
— Враження записувати я не вмію. Занотовую лише назву й автора, імена персонажів та їхні стосунки. Ото й усе.
— А яка ж з того користь?
— Ніякої…
— Марна праця…
— Виходить, що так, — відразу погодилась жінка, але пильно глянула на Сімамуру.
Сімамурі чомусь закортіло голосніше повторити: «Марна праця», — але ним заволоділа тиша така глибока, що, здавалось, було чути, як дзвенить сніг за вікном. То на нього находили жіночі чари. Усвідомлюючи, що для неї щоденник — не марна праця, він усе-таки кинув їй дошкульні слова. Він відчув: її образ став для нього ще чистішим і благороднішим.
Потім жінка заговорила про романи, хоча те, що вона читала, навряд чи було літературою в повному значенні цього слова. Тут, у цій глушині, вона могла роздобути в приятельок хіба що жіночі журнали, інше чтиво мусила шукати деінде. Читала все, що потрапляло в руки. Побачить у гостя якусь книгу чи журнал і просить почитати. Щоправда, про багатьох авторів, яких вона назвала, Сімамура навіть не чув. Вона згадувала про ті книжки, як про щось далеке, чуже, написане зарубіжними письменниками. Тоді в її голосі вчувався смуток — так жебрак, що змирився з гіркою долею, згадує про несподівану пожертву. Сімамурі спало на думку, що його уявлення про європейський балет, розбурхане книжками та фотографіями, нічим не відрізняється від її уявлень про літературу.
Не менш захоплено жінка говорила про кінофільми й вистави, яких і в вічі не бачила. Здавалося, наче вона давно мріяла про такого співрозмовника як Сімамура. Певно, забувши, що тоді, сто дев’яносто дев’ять днів тому, така ж розмова привела її в обійми Сімамури, жінка щораз більше запалювалась.
Тепер вона змирилася з тим, що їй не доведеться шукати щастя в місті — мрія виявилась нездійсненною. В її очах проглядало не гордовите невдоволення вигнанця, приреченого животіти в глухій провінції, а покірність людини, що колись плекала марні надії. Сама вона, мабуть, ні за чим не жалкувала, хоча Сімамурі й здалася засмученою. Якби Сімамура віддався цим думкам, то став би жертвою меланхолії і мусив би визнати, що його життя теж марне. Але він утримався від такої спокуси, бо перед ним була жінка із свіжим кольором обличчя, наче просякнута чистим гірським повітрям.
Як там не було, а зараз Сімамура дивився на неї зовсім іншими очима. Й хоч тепер вона була гейшею, йому забракло ніжних слів.
А тоді, п’яна, наче паралізована, вона вибухла: «Що це таке?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною?» — і люто вкусила себе за зап’ястя. Не встоявши на ногах, повалилася на мату і все повторювала: «Мені не жаль нічого. Нічогісінько. Але я не така, як вам здається. Я не така».
Сімамурі пригадалися ці слова, й він на мить задумався. Жінка не помітила й урвала його спогади словами:
— Опівнічний на Токіо.
Щойно пролунав паровозний гудок, як вона підвелася, рішуче розсунула сьодзі, відчинила вікно й, зіпершись на поруччя, сіла на підвіконня.
Знадвору війнуло холодом. Стукіт поїзда поволі віддалявся, аж поки не став схожим на шум вітру.
— Ти збожеволіла? Надворі ж мороз.
Сімамура підійшов до неї. Вітру вже не було. Перед вікном розстилався суворий нічний краєвид. Земля наче відлунювала тріскотінням сніжинок, що промерзали на холоді. Місяця на небі не було. Міріади зірок, мовби летючи до землі, яскравішали дедалі більше. Щораз далі назад відступало небо, чимраз густішою ставала його чорнота. Гори на межі країни снігу губили в сутінках свої зморшки й висіли край неба важкою чорною, мов сажа, масою. Над світом запанувала тиха злагода.
Здогадавшись, що Сімамура підходить до неї, жінка висунулась у вікно й грудьми налягла на поруччя. В тій позі на тлі ночі була не слабкість, а непохитна воля. «Невже все доведеться починати заново?» — подумав Сімамура.