— Хіба я з вами сварюсь? Така вже в мене вдача. З мене кепкують, що я навіть білизну для прання ретельно складаю.
— Кажуть, вдачу жінки можна визначити, заглянувши в її комод.
Пригрівшись за сніданком у потоці сонячного проміння, що заливало кімнату, Комако звела очі на прозоре, бездонне небо й сказала:
— Яка чудова погода! Треба було якомога раніше піти додому й пограти на сямісені. Такого дня і звук особливий.
Далекі гори повивав молочний серпанок. Здавалось, то зі снігу піднімався легкий димок.
Сімамура згадав слова масажистки і запропонував Комако пограти тут. Вона одразу погодилася — подзвонила додому, щоб їй принесли святкове кімоно й збірник нагаута{22}.
«Невже в домі, де я вчора був, є телефон?» — подумав Сімамура, і відразу в його уяві запалали очі Йоко.
— Та дівчина принесе?
— Може, й вона.
— Кажуть, ти заручена з сином учительки?
— О, коли це ви чули?
— Вчора.
— Дивна ви людина. Вчора почули, а нічого не сказали.
Цього разу Комако всміхнулася щиро, не те що вчора опівдні.
— Як же скажеш, коли я до тебе не байдужий.
— Та ви думаєте, що говорите? Ох, ці вже мені токійці! Усі вони брехуни!
— От бачиш, тільки я заговорив, як ти переводиш розмову на інше.
— Нічого я не переводжу! І що, ви повірили?
— Повірив.
— Знову дурите! Ви ж не повірили!
— Справді… мені здалося, тут щось не те… Але ж кажуть, ніби ти заради нареченого подалася в гейші, щоб було на що його лікувати.
— Гидко, як у мелодрамі!.. Брехня! Я не була з ним заручена, хоча, здається, дехто вважає навпаки. Тим більше в гейші я пішла не заради нього. Просто я не могла інакше зробити.
— Ти все загадками говориш.
— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. От і все.
— Друзі дитинства.
— Так. Та й ми майже весь час жили окремо. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію. Про це написано на першій сторінці мого найдавнішого щоденника.
— Виходить, якби ви жили разом, то давно одружилися б?
— Сумніваюсь.
— Невже?
— Чого ви, власне, турбуєтеся про нього? Все одно він скоро помре.
— Я от думаю: негаразд, що ти не ночуєш удома.
— А я думаю: негаразд, що ви так кажете. Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.
Сімамура не знайшовся, що відповісти.
Але чому Комако знову не сказала жодного слова про Йоко?
З іншого боку, навіщо Йоко — тій Йоко, що самовіддано, по-материнському доглядала хворого у вагоні, — приносити, та ще й так рано, одежу Комако? Адже між сином учительки й Комако щось таки було…
Як звичайно, Сімамура дав волю своїм химерним здогадам.
— Кома-тян, Кома-тян! — почувся тихий прозорий голос. То був прекрасний голос Йоко.
— Спасибі! — Комако вийшла в суміжну кімнату. — Ти сама принесла? Такий тягар!
Йоко, здається, нічого не сказала і пішла.
Комако торкнулася струн пальцем, підтягла їх, настроїла інструмент. Часу було досить, щоб почути, як звучить у неї сямісен. А от двадцять п’єс для сямісена Ясіті Кінея, додатково до звичайного збірника етюдів, були для нього цілковитою несподіванкою. Він узяв їх у руки і спитав:
— Ти по них управляєшся?
— Так, у мене ж немає вчительки. Що ж я вдію?
— А домашня?
— Вона паралізована.
— Тоді хай пояснить словами.
— В тому-то й біда, що їй відібрало і мову. В танцях вона ще сяк-так може помогти, лівою рукою покаже, якою ще володіє. А от гра на сямісені завдає їй мук — вона ж безсила що-небудь порадити.
— І ти всі ці ноти розбереш?
— Аякже, розберу.
— Ти уявляєш, як зрадів би видавець, коли б довідався, що десь у горах не любителька, а справжня гейша вчиться по його нотах. Та ще й як старанно вчиться!
— Коли я працювала в Токіо молодою гейшею, мене навчали переважно танцю. Про гру на сямісені в мене збереглися невиразні спогади. А тут, якщо забуду, ніхто не підкаже. Одна надія на ноти.
— А як у тебе зі співом?
— Поганенько. Пісень, якими супроводжуються танці, якось навчилася співати. Нові заучую по радіо або від когось почую і запам’ятаю. От тільки не певна: погано чи добре в мене виходить. Одне слово, співаю, як умію. Смішно, але в мене свій стиль. Перед знайомими втрачаю голос, зате в чужому колі почуваюся чудово.
Вона трохи знітилася, потім опанувала себе і глянула на Сімамуру, немов ждала, щоб він заспівав.