— Ось так я вчилась, коли була малою… — І, втупивши погляд у гриф, вона по-дитячому заспівала: — Ку-ро-каа-міі-но…
— «Курокамі» — це перша п’єса, яку ти вивчила?
— Ага, — як і колись у дитинстві, кивнула вона головою.
Після цього, залишаючись ночувати, Комако вже не намагалась будь-що вернутися додому перед світанком.
«Кома-тян!» — іноді з коридору гукала, наголошуючи на закінченні слова, трирічна донька власника готелю. Комако звичайно брала її на руки, залазила з нею під ковдру біля котацу, й вони, забувши про все на світі, гралися, а потім ішли в купальню.
Після купання, розчісуючи мокре волосся, Комако розповідала:
— Ця мала, тільки побачить гейшу, кричить: «Кома-тян». І завжди підвищує голос на кінці. І фото, і картина, де жінки з японськими зачісками, — все це в неї «Кома-тян». Я люблю дітей, і вона це відчуває. Кімі-тян, ходімо в гості до Кома-тян.
Комако піднялась, але роздумала й знову вмостилася у плетене крісло на веранді.
— Ось вони, непосидющі токійці! Вже на лижах.
З Сімамуриного номера на узвишші було добре видно схил гори, де каталися лижники.
Сімамура, відвернувшись від котацу, глянув у вікно: на схилі тільки де-не-де був сніг, а кілька лижників у чорних лижних костюмах спускалися вниз по полях, розміщених на узгір’ї терасами. Снігу було мало, і лижники пересувалися поволі й незграбно.
— Мабуть, студенти… Сьогодні, здається, неділя. Невже їм приємно?
— Що ж, вони в хорошій спортивній формі. — Комако наче говорила сама з собою. — Кажуть, гості дивуються, коли зустрічають гейш на лижній базі. Гейша привітається, а гість їй: «О, невже це ти?» Воно й не дивно, адже гейша від сонця і снігу вмить засмагає. А ввечері — пудра…
— Ви теж катаєтеся в лижних костюмах?
— Ні, в гірських хакама. Неприємно, коли тобі на вечірці кажуть: «Може, стрінемось завтра на лижній базі?» Цього року я, мабуть, і не ставатиму на лижі… Ну добре, бувайте! Кімі-тян, ходімо!.. Сьогодні вночі випаде сніг. Перед тим, як випаде сніг, увечері завжди холодно.
Сімамура сів у плетене крісло на веранді. Комако тим часом уже верталася додому крутою дорогою мимо лижної бази. Вона вела за руку Кіміко.
На небі з’явилися хмари. Подекуди гори затягло тінями, а подекуди ще проглядало сонце. Світло й тіні щохвилини переміщалися, і в цій грі було щось похмуре й холодне. Незабаром і лижна база поринула в сутінки. Сімамура глянув униз, під вікно: на сухих кущиках хризантем висіли бурульки, ніби краплі желатину. Однак сніг на даху розтавав і краплини води безперервно видзвонювали у риштаку.
Снігу вночі не було. Спочатку пішов град, потім — дощ.
Напередодні від’їзду Сімамура ще раз запросив Комако до себе. Була ясна місячна ніч. Об одинадцятій годині надворі був лютий холод, але Комако заявила, що хоче прогулятися. Вона майже силоміць відтягла Сімамуру від котацу.
Дорога замерзла. Селище спало, скуте холодом. Комако підгорнула поділ кімоно й запхала його за обі. Місяць сяяв, як кинджал, устромлений в голубий лід.
— Ходімо на станцію.
— Ти що, збожеволіла? Туди й назад цілий рі.
— Ви ж скоро ідете. Підемо глянемо на станцію.
Сімамура зовсім задубів, холод скував його від голови до ніг.
Коли вони вернулися в номер, Комако враз посмутніла. Підсівши до котацу, вона засунула руки під ковдру й низько опустила голову. Навіть від купання відмовилась. Такого з нею ще не бувало.
Була приготована одна постіль. Кінець матраца впирався в котацу, а ще одна ковдра краєм лежала на тій, що вкривала котацу. Комако сиділа понурена, боком до котацу.
— Що з тобою?
— Я піду додому.
— Не вигадуй!
— То ви лягайте. А я так посиджу.
— Чого тобі заманулося йти?
— Та ні, я не йду. Я побуду тут до світанку.
— Що за химера? Чого ти така вперта?
— Зовсім я не вперта.
— То чого не лягаєш?
— Мені тяжко…
— Та чого ти?.. — Сімамура засміявся. — Лягай, я тебе не чіпатиму.
— Не хочу.
— Дурненька! Навіщо бігала в такий холод?
— Я йду.
— Ну, чого тобі йти? Побудь тут.
— Гірко мені, розумієте? Ви ж їдете. Додому, в Токіо… Гірко… — Комако впала обличчям на котацу.
«Гірко… Від власної безпорадності, нічого не може вдіяти, що закохалася в гостя… Від безнадійності цих хвилин розлуки? Невже серце завело її так далеко?» — подумав Сімамура й надовго замовк.
— Їдьте! Я вас не затримую.
— Я й справді вирішив завтра їхати.
— Чому ви від’їжджаєте? — Комако підвела голову, немов прокинулась зі сну.