Та коли поїзд зупинився на станції, за якою височів димар шовкопрядильної фабрики, чоловік швидко зняв з полиці вербовий кошик й спустив через вікно на платформу.
— Бувайте здорові! Може, ще зустрінемось при нагоді, — сказав він і зійшов з поїзда.
Сімамура мало не пустив сльозу. Він сам аж здивувався, що ця сцена так розчулила його. Він чомусь подумав, що чоловік повертається додому після зустрічі з жінкою.
Йому й на думку не спало, що вони у вагоні опинилися випадково. Чоловік, певно, був мандрівним торговцем.
Коли Сімамура від’їжджав з Токіо, дружина нагадала йому, щоб не залишав одежу абиде — не клав у кошик, не вішав на стіну, — бо саме тепер міль відкладає яєчка. І справді, в готелі, куди він знову приїхав, було багато молі. Шість чи сім великих кукурудзяного кольору метеликів прилипли до декоративного ліхтаря, що звисав з піддашшя веранди. В сусідній кімнатці невеличка, але товста міль сиділа на вербовому кошику.
Вікна ще з літа були запнуті дротяними сітками від комах. На сітці знадвору теж умостився метеличок з блідо-зеленими, майже прозорими крильцями й тонкими, як пух, вусиками кольору кипарисової кори. Ті крильця були завдовжки з палець Комако. Пасмо гір у світлі надвечірнього сонця вже забарвилося в осінні тони, і блідо-зелена цятка метелика на цьому тлі здавалась безживною. Лише там, де верхні й нижні крильця склалися одне на одне, зелений колір густішав. Коли повівав осінній вітерець, крильця метелика тремтіли, як цигарковий папір.
«Живий чи ні?» — зацікавився Сімамура й стукнув пальцем по сітці. Метеличок не ворухнувся. Тоді Сімамура вдарив по сітці кулаком. Метелик відірвався, як листок з дерева, й легко запурхав у повітрі.
Сімамура уважно придивився — на тлі криптомерієвого гаю пролітали хмарки незліченних бабок. Здавалось, то носиться в повітрі кульбабин пух.
Річка біля підніжжя гори наче витікала з верхівок криптомерій.
Сімамуру зачарував сріблястий блиск буйного цвіту леспедеци{26}, що вкривала схили невисокого пагорба.
Повертаючись з готельної купальні, Сімамура помітив біля входу мандрівну крамарку, росіянку. «Ти диви, забрела в таку глушину!» — подумав Сімамура й підійшов ближче поглянути, чим вона торгує. Нічого особливого — звичайна японська косметика й прикраси для волосся.
Жінці, мабуть, було за сорок. Її обличчя, вкрите неглибокими зморшками, здавалося немитим, зате повна шия була біла-білісінька.
— Звідки ви? — поцікавився Сімамура.
— Звідки? Я? — не знаючи, що відповісти, жінка почала складати свій крам.
Її спідниця, схожа на шмат брудної тканини, обмотаної навколо стану, мало скидалася на європейську одежу. Зате товар у барвистій хустині жінка понесла на плечах чисто по-японському. На ногах у неї були європейські черевики.
Господиня, що разом із Сімамурою дивилася вслід мандрівній крамарці, запросила його в контору. Там біля вогнища спиною до дверей сиділа огрядна жінка. Коли вони зайшли, жінка підвелася, поправила поділ святкового чорного кімоно з родинним гербом.
Сімамура впізнав цю гейшу. Він бачив її на рекламній фотографії лижної станції поряд з Комако. Обоє були на лижах, у вечірніх кімоно поверх гірських бавовняних хакама. То була вже немолода жінка з вишуканою зовнішністю.
Власник готелю підсмажував на залізних щипцях булочки овальної форми з квасолевою начинкою.
— Будь ласка, пригощайтесь. То прощальний подарунок гейші, що оце заходила. Скуштуйте хоч шматочок, просто так, для розваги.
— А що, хіба вона кинула свою професію?
— Так, кинула.
— Знаменита гейша.
— Відпрацювала свій строк і тепер на прощання обходить своїх знайомих.
Сімамура подув на булочку й одкусив шматок. Тверда скоринка, трохи кислувата, відгонила цвіллю.
За вікном у надвечірньому промінні грілися стиглі червоні плоди хурми. Відбите від них світло ніби аж проникало навіть у бамбукову трубку з гачком над вогнем.
— Яка довжелезна трава! Що це, сусукі?{27}
Вражений Сімамура дивився на круту дорогу, якою спускалася бабуся з в’язкою трави на спині. Трава здавалась удвічі вищою за стару, до того ж мала довгу волоть.
— Це міскант{28}.
— Міскант? Невже?
— На виставці, що рекламує гарячі мінеральні джерела, організованій міністерством залізниць, є павільйон — для відпочинку чи для чайної церемонії, не скажу, — так от, стріха на тому павільйоні з місканту. Кажуть, його відкупив якийсь токієць.