— Кажете, міскант? — наче сам до себе повторив Сімамура. — Виходить, це міскант розцвів у горах? А я був подумав, що то леспедеца.
Перше, що впало в очі Сімамурі, коли він зійшов з поїзда, — це білі квіти в горах. Сріблястий цвіт буяв на косогорі, а надто біля його гребеня. Здавалось, своїм блиском він не поступався щедрому осінньому сонцю, що в його промінні купалися гори. Сімамура не стримав свого захоплення.
Але зблизька величні стебла місканту мали зовсім інший вигляд, ніж ті, в далеких горах, що так зворушили Сімамуру.
Величезні в’язки закривали постаті жінок, що несли їх на спині. Снопи шурхотіли, тручись об кам’яну огорожу обабіч крутої дороги. Волоть справді була велетенська.
Сімамура повернувся в номер. У передпокої, тьмяно освітленому лампою на десять свічок, товстий метеличок повзав по чорному лакованому кошику, мабуть, відкладав яєчка. Метелики під карнизом билися об декоративний ліхтар.
Цикади скрекотіли від самого полудня.
Комако трохи спізнилася.
У коридорі вона зупинилася і глянула Сімамурі у вічі.
— Навіщо ви приїхали? Навіщо?
— Зустрітися з тобою.
— Чи ви думаєте, що кажете? Не терплю я токійців! Усі вони брехуни! — Комако сіла й понизила голос. — Нізащо більше не проводжатиму. Важко передати, що зі мною тоді діялося.
— Ну що ж, цього разу я звідси виїду потай.
— Ні, я хотіла сказати, що тільки не проводжатиму на станцію.
— А що з тим чоловіком?
— Помер, що ж іще…
— Поки ти була зі мною на станції?
— Не в тому річ. Я ніколи не думала, що проводжати так важко.
Сімамура гмикнув.
— А де ви були чотирнадцятого лютого? Знову піддурили. А я вас ждала, так ждала! Ні, більше я вам ніколи не повірю!
На чотирнадцяте лютого в цій країні снігу припадає щорічне дитяче свято — Полохання птахів. За десять днів перед цим збираються діти, взуті в солом’яні чобітки, й утоптують сніг на полі. Потім вирізують з нього великі цеглини, завдовжки і завширшки в два сяку. З них будують сніговий храм. Ширина й довжина його — приблизно три кени{29}, висота — більше одного дзьо. Чотирнадцятого лютого перед храмом запалюють багаття з традиційних новорічних солом’яних гірлянд. У цьому селищі Новий рік святкують першого лютого, а тому гірлянди висять до чотирнадцятого на дверях кожної хати. Потім, штовхаючись і борюкаючись, діти вилазять на дах цього храму, співають пісень. Після цього заходять у храм і, запаливши лампадки, залишаються там до світанку. А рано-вранці п’ятнадцятого знову співають на даху пісень.
Сподівались, що снігу того року випаде чимало, отож Сімамура пообіцяв приїхати на це свято.
— У лютому я кинула роботу й навідалась до батьків. Але чотирнадцятого повернулась, гадала, ви приїдете. Якби знаття, не верталася б, краще б доглянула…
— А що, хтось хворів?
— Вчителька музики їздила в портове місто й там захворіла на запалення легенів. Я одержала від неї телеграму, коли була в батьків, тож і поїхала її доглянути.
— Одужала вона?
— Ні…
— Погано вийшло… — проказав Сімамура, немов просячи вибачення за те, що не дотримав слова, й водночас засмучений смертю вчительки.
— Справді… — Комако раптом заспокоїлась і взялася хусточкою витирати столик. — Ой, скільки їх!
З обіднього столика на мату посипалися крихітні крилаті створіння. Хмарка метеликів кружляла навколо лампи.
Сітку на вікні знадвору теж обліпила комашня. В прозорому світлі місяця вони виднілися чорними цятками.
— Ой, шлунок болить… — сказала Комако й, засунувши руки за обі, опустила голову на коліна Сімамури.
На її густо напудрену шию з відстовбурченим коміром кімоно дощем сипались малюсінькі комашки. Деякі з них відразу ж завмирали.
«Її шия погладшала, розповніла за цей рік. Їй уже двадцять один», — подумав Сімамура.
Він відчув, що його коліна зігріла тепла волога.
— Тут у конторі сміються: «Кома-тян, заглянь у номер „Камелія“»… От капосні! Я оце проводжала на поїзд подругу, тільки повернулася додому, думала відпочити, а мені кажуть: «З готелю дзвонили». Я була така втомлена, що йти не хотілося. А вчора ще перепилася: подруга влаштувала прощальний вечір… А в конторі тільки сміються, а не кажуть, хто дзвонив. Аж це ви! Цілісінький рік вас не бачила. Ви взяли собі за звичку приїжджати раз на рік.
— Я теж скуштував прощальної булочки.
— Ви? — Комако підвела голову. Її обличчя, почервоніле в тих місцях, що були притиснуті до колін Сімамури, раптом прибрало дитячого виразу.
Комако сказала, що провела ту гейшу аж до третьої станції.