— Тепер тут погано, не те що колись. Раніше, бувало, з усіма дійдеш згоди. А тепер усі такі себелюбні, кожна тільки про себе думає. Так, багато чого змінилося. Як на те, зібралися гейші, що ніяк не зійдуться вдачею. Коли Кікую поїхала, мені стало сумно. Вона в усьому була першою, гостям подобалась, та й господарі на руках її носили. Славна була гейша!
Сімамура запитав, що Кікую тепер збирається робити — вийти заміж чи самій відкрити ресторан? Адже вона відробила своє і від’їхала на батьківщину.
— Вона така нещасна! Адже й прибула сюди після невдалого заміжжя. — Комако вмовкла, вагаючись, розповідати далі чи ні, поглянула на тераси полів, залитих місячним світлом. — Бачите он той новий будинок на схилі?..
— Маленький ресторанчик «Кікумура»?
— Ага. Так от, вона його прогавила через свою не врівноважену вдачу. Який жах! Вона звеліла своєму покровителеві звести цей будинок, та коли дійшло до переїзду, то й слухати не захотіла. А все через нового коханця, бо сподівалася вийти за нього заміж. Та він її обдурив. Після того вона ходила сама не своя. Коханець утік, а вернутися до колишнього покровителя вона вже не могла. Від сорому не знала куди дітися. Вирішила податися світ за очі й почати все спочатку. А подумати, то вона глибоко нещасна людина. Виявляється, — ми, щоправда, цього не знали, — чоловіків у неї було чимало.
— З півдесятка?
— Хто зна… — ледь усміхнулася Комако, відвернувшись від Сімамури. — Кікую піддатлива, боязка…
— Що ж вона могла вдіяти?
— Як що?! Не треба втрачати розуму за кожним, хто тобі сподобався… — Понуривши очі, Комако пошкребла голову декоративною шпилькою. — Як тяжко було її проводжати!
— А як же ресторан?
— В ньому господарює законна дружина.
— Сміхота! Законна дружина господарює в ресторані коханки!
— Іншої ради не було. Адже ресторан уже був готовий для відкриття. От дружина й переселилася сюди з дітьми.
— А їхній колишній дім?
— Ніби бабусю там залишили. Вони селяни, та чоловік любить погуляти. Цікава людина.
— Гультяй? Мабуть, уже підтоптаний?
— Та ні, молодий, років тридцяти двох-трьох.
— А хіба Кікую старша за дружину?
— Ні, однакового віку, обом по двадцять сім.
— Ресторан названо на честь Кікую? Дружина не заперечувала?
— Не годиться ж міняти готову вивіску.
Сімамура запнув вилоги кімоно, а Комако підвелася й зачинила вікно.
— Кікую знала все про вас. Це вона мені сказала, що ви приїхали.
— Я бачив, як вона приходила в контору прощатися.
— Вона вам що-небудь казала?
— Нічого.
— Ви розумієте, що діється в мене на душі?
Комако розсунула щойно зачинені сьодзі й сіла на підвіконня. За якусь хвилю Сімамура озвався:
— Тут зорі не такі, як у Токіо. Вони наче висять у порожнечі.
— Тільки не сьогодні. Бо місяць занадто яскравий… Цього року страх скільки снігу насипало.
— Кажуть, і поїзди часто не ходили.
— Ага, аж страшно було. Та й автомашини почали їздити на місяць пізніше, ніж звичайно, аж у травні. Пам’ятаєте крамницю на лижній станції? Так там снігова лавина провалила дах. Будинок двоповерховий, внизу начебто ніхто нічого не помітив. Тільки шум якийсь почули, думали, пацюки вовтузяться на кухні. Дивляться — ніяких пацюків, а на другому поверсі снігом вибило віконниці. Зсунувся лише верхній шар снігу, але й про це радіо розголосило повсюди. Лижники злякалися, й носа сюди більше не потикали. Я теж вирішила, що не стану більше на лижі, ще наприкінці минулого року їх збулася. Однак разів два-три з гори спускалась… Я змінилась?
— Де ти була, коли померла вчителька музики?
— Чого вас це турбує? В усякому разі, в лютому я ждала вас тут.
— Чому ж ти не написала мені з портового міста?
— Не могла! Не могла писати жалюгідні листи, які б вам не страшно було показати своїй дружині. А брехати не хочу, бо боюсь комусь завдати клопоту.
Комако говорила швидко, різко. Сімамура мовчав.
— Може б, ви світло загасили? Он скільки комашні налетіло…
Місяць сяяв так яскраво, що було видно звивини жінчиних вух. Проникаючи глибоко в татамі, місячне сяйво забарвлювало їх у бліді, холодні тони.
Губи Комако були гладкі, як згорнута кільцем п’явка.
— Ні, не треба! Пустіть мене додому.
— А ти анітрохи не змінилася. — Сімамура підвів голову й зблизька глянув на овальне, трохи опукле обличчя Комако.
— Всі кажуть, ніби я не змінилася, відколи приїхала сюди сімнадцятирічною. Певно, тому, що живу весь час однаково.