На її обличчі залишився густий рум’янець, властивий дівчатам з півночі. А випещена, як у гейш, шкіра вилискувала у місячному світлі, наче перламутрова черепашка.
— Ви знаєте, що я тепер мешкаю в іншому домі?
— Після смерті вчительки? Покинула ту кімнатку, де розводили шовкопрядів? Певно, живеш тепер у справжньому будиночку для гейш?
— Який там будиночок! Крамниця, де продають дешеві солодощі й цигарки… Я там сама. Тепер я на справжній службі, за контрактом… Коли повертаюся пізно, читаю при свічці.
Сімамура засміявся й обняв її за плече.
— Я не можу марно витрачати електрику. Адже в них є лічильник.
— Он як…
— Господарі мене цінують, аж не віриться, що я в наймах. Як дитина зарюмсає, господиня виходить з нею надвір, тільки б мені не заважати. Нічого мені не бракує, одне лиш погано — постіль нерівно стелять. Коли пізно прийду додому, вона вже застелена, але то ковдра косо лежить, то простирадло зібгане. А це мені не подобається! Але ж перестелювати не годиться — люди ж старалися для мене.
— Заведеш свою сім’ю — важко тобі буде.
— Всі так кажуть. Така вже в мене вдача. А там, де я мешкаю, четверо дітей. Безлад, звичайно, великий. Я цілий день тільки те й знаю, що прибирати за ними. От розумію, що все знову порозкидають, тільки я відвернусь, але нічого не можу вдіяти з собою. Хочеться жити чисто, наскільки можливо…
— Атож…
— Ви розумієте, що в мене на душі?
— Розумію.
— Коли розумієте, то скажіть — що! — Голос Комако став різким, суворим. — Скажіть!.. Нічого ви не розумієте. Вам би тільки дурити мене. Ви легковажна людина, живете в розкошах… Нічого ви не розумієте. — Потім, уже лагідніше, додала: — Сумно!.. А я дурепа… Ви їдьте собі завтра ж додому.
— Чого ти прискіпуєшся? Ніби так усе просто?
— А то ні? Жорстокий ви… — В голосі Комако вчувся розпач. Але за мить вона заплющила очі й, немов упевнившись, що Сімамура розуміє її становище, спокійно мовила: — Хоч раз на рік, а приїжджайте. Неодмінно приїжджайте хоч раз на рік, поки я тут.
Вона, мовляв, найнялася в гейші на чотири роки.
— Коли я їздила до батьків, мені й не снилося, що знову стану гейшею. Я навіть лижі віддала, коли їхала. Одного я тільки досягла — відучилася курити.
— Так, ти раніше багато курила.
— Коли клієнти частували цигарками, я нишком ховала їх у рукав. Прийду, бувало, з вечірки й витрушу на столик цілу купу.
— Чотири роки, кажеш? Довго…
— Незчуюся, як і промайнуть…
— Яка ти тепла… — Сімамура пригорнув Комако до себе. — А вранці та ввечері тут у вас уже холодно, мабуть?
— П’ять років, як я вже тут. Спочатку така туга брала за душу… Невже, думаю, доведеться жити в такій глушині? Перед тим як провели залізницю, тут було ой як сумно… Та от ви вже третій рік приїжджаєте сюди…
За неповних три роки Сімамура побував тут тричі. «Й щоразу, — подумав він, — у житті Комако ставалися якісь зміни».
Нараз засюрчали коники.
— От набридлива комашня!
Комако встала з колін Сімамури.
Дмухнув вітер з півночі, й метелики спурхнули з сітки на вікні.
Вже знаючи, що густі вії Комако створюють враження, ніби її очі напівзаплющені, Сімамура все-таки придивився зблизька, щоб зайвий раз упевнитися, що це справді так.
— От бачите, тільки перестала курити, як одразу поповніла.
Справді, Сімамура помітив, що в талії вона розповніла.
І раптом воскресла давня ніжність, повернулося все, що приспали час і відстань.
Комако приклала руку до грудей.
— Одна трошки повніша.
— От дурненька! Напевне, то його звичка — її одну…
— Як вам не соромно! Схаменіться!
Комако враз перемінилася. «Таке вже з нею траплялося», — пригадав Сімамура.
— А ти скажи йому, щоб обидві однаково…
— Обидві однаково? Так і сказати: обидві однаково? — Ніжні очі Комако наблизилися до Сімамури.
З цієї кімнати на другому поверсі було чути, як навколо готелю стрибають ропухи й квакають. Тому кваканню не було кінця.
Коли вони повернулися з готельної купальні в номер, Комако, вже заспокоєна, взялася розповідати про своє життя.
Навіть розповіла, що на першому медичному огляді з неї посміялися й довели до сліз, бо вона роздяглася тільки до пояса. Мовляв, вона думала, що це такий же огляд, як і для гейш-учениць. На одне з питань Сімамури вона відповіла:
— Воно в мене настає на два дні раніше, ніж попереднього місяця.
— Гадаю, воно тобі не заважає приймати запрошення?
— Ні… А хіба ви щось у цьому тямите?