Комако щодня купалась у гарячих водах, відомих своїми лікувальними властивостями, ходила на запрошення пішки від старого до нового джерела, жила в гірській закутині, де люди не засиджуються до пізньої ночі, а тому була міцна й здорова. Щоправда, як здебільшого і всі гейші, вона мала вузькі стегна. І все-таки Сімамуру тягло до неї, і він приїжджав у цю глушину аж з Токіо. Йому було жаль її.
— Цікаво, чи могла б я мати дітей? — цілком серйозно запитала Комако. І відразу ж додала: якщо, мовляв, вона підтримує стосунки тільки з одним, то, виходить, вони — подружжя.
Оце вперше Сімамура почув, що в Комако хтось є. Вона розповіла, що знайома з тим чоловіком п’ять років, відтоді, як їй сповнилось сімнадцять. Лише тепер Сімамура збагнув те, що його раніше так дивувало, — чому в деяких речах вона була такою необізнаною і легковажною.
Все, мовляв, почалося тоді, коли вмер перший покровитель, який викупив її з гейш-учениць, і вона повернулася в портове місто. Правда, той новий покровитель їй ніколи не подобався, ні колись, ні тепер; вона не могла відкрити йому своєї душі.
— Це ж добре, що ваші стосунки тривають ось уже п’ять років.
— Я двічі могла з ним порвати. Перший раз, коли найнялася сюди гейшею, а вдруге — коли перебралася з дому вчительки на теперішню квартиру. Та, на жаль, у мене воля слабка. Наполегливості не вистачає.
Той чоловік живе в портовому місті. Він передав її під нагляд учительки, коли та переїжджала сюди, бо утримувати жінку там, де сам мешкаєш, йому незручно. Людина він добра, і їй, мовляв, жаль, що вона ні разу не підпустила його до себе. Він уже в літах, а тому рідко до неї навідується.
— Я часто думаю, як би з ним порвати? В розпусту вдатися, чи що?..
— Розпуста до добра не доведе.
— Та я й на це не здатна, не такої вдачі. Я дорожу своїм тілом. Якби гуляла, з ким трапиться, то чотири роки за два роки відробила б. Та я себе не силую, здоров’я бережу. Звичайно, я б чимало заробила, якби пустилася по цій дорозі. Однак мені досить і того, що хазяїн не зазнає збитків за той строк, на який мене найняв. Увесь борг розподілено по місяцях. Сюди ще входять проценти на позичену суму, податок і харчування, ото й усі видатки. Досить їх покрити, а за зайвими грішми не варто гнатися. Якщо вечірка мені не подобається, я нишком тікаю додому, на ніч у готель мене не викликають, хіба що до давнього знайомого. Якби я хотіла розкошувати, то мусила б працювати набагато більше. Та я волію скромне життя. Більшу половину боргу я вже сплатила. За неповний рік. І все-таки щомісяця мені зостається якихось тридцять єн на дрібні витрати.
Комако сказала, що сто єн на місяць — непоганий заробіток. Минулого місяця, небагатого на гостей, вона заробила шістдесят. Її запрошували дев’яносто разів, частіше, ніж будь-яку іншу гейшу. З кожної вечірки вона мала свою частку. Чим більше в неї запрошень, тим більший заробіток. Хазяїнові, щоправда, це не вигідно. Нарешті вона пояснила, що тут, на гарячих джерелах, жодній гейші ще не доводилося продовжувати контракт для сплати боргу.
Наступного дня Комако прокинулася рано-вранці.
— Мені снилося, ніби я прибираю цю кімнату разом з учителькою ікебана, і я прокинулась.
У дзеркалі біля вікна відбивався багрянець лісистих гір і яскравий блиск осіннього сонця.
Цього разу одежу Комако принесла донька хазяїна крамнички дешевих солодощів. Сімамура не почув, як колись, до болю прекрасного, прозорого голосу Йоко.
— А що з Йоко?
Комако зиркнула на Сімамуру.
— Все ходить на цвинтар. Гляньте, он там, край лижної станції, видно поле під гречкою. Там ще біліє цвіт… Так от — цвинтар ліворуч.
Коли Комако пішла додому, Сімамура подався в село на прогулянку.
Під білою стіною дівчинка в новісіньких гірських хакама з червоної фланелі гралася гумовим м’ячиком. Сімамурі ця сцена ще раз нагадала, що справді настала осінь.
Уздовж вулиці тяглися будинки старосвітської архітектури, здавалося, споруджені ще за часів, коли тут проїжджали місцеві князьки. Піддашшя звисало низько над землею, широкі віконні сьодзі були низенькі. Фасади будинків заслоняли плетені з місканту штори.
Стрункі блідо-жовті стебла сусукі буяли на глиняній огорожі. Їхні билинки казковим фонтаном тяглися до сонця.
На солом’яній маті, розстеленій на осонні край дороги, якась дівчина лущила квасолю. То була Йоко.
Квасолинки вистрибували з пересохлих стручків скалочками світла.
Йоко з обв’язаною рушником головою, мабуть, не помітила Сімамури, а, розставивши коліна, лущила квасолю й співала тим до болю прекрасним голосом, що от-от ніби мав відбитися звідкись луною: